Розділ 7 Лялькова вистава

— Я не відчуваю це як вплив на предмети розумом, — сказав я. — Я радше створюю розумом форми, які впливають на щось інше, а воно вже робить так, що щось відбувається. Ти знаєш, що таке терменвокс?

— Це дивакуватий музичний інструмент з антенами, — сказала вона. — Правильно?

— Майже, — сказав я. — Найголовніше те, що це єдиний музичний інструмент, якого не треба торкатися. Рухаєш руками й отримуєш звук. Потрібні рухи досить абстрактні, тож треба навчитися пов'язувати певне розташування руки з певною нотою, перш ніж вдасться спробувати зіграти мелодію.

— А що каже Найтінґейл?

— Він каже, що якби я не відволікався на фізику, то не мусив би так часто відмиватися від яблук.

Наприкінці березня годинники переводять на одну годину вперед — переходять на літній час. Прокинувшись того дня пізно, я відчув, що у Фоллі панує дивна пустота: стільці в кімнаті для сніданку досі засунуті під столи, на стіл не накрито. Найтінґейла я знайшов у одному з дуже м'яких крісел на балконі другого поверху; він читав вчорашній номер «Телеграф».

— Сьогодні переводять годинники, — сказав він. — Двічі на рік вона бере вихідний.

— І куди вона йде?

Найтінґейл указав у напрямку горища.

— Думаю, залишається у своїй кімнаті.

— А ми кудись їдемо? — спитав я.

На Найтінґейлові був надітий спортивний піджак, а під ним — кремовий шотландський светр. На маленькому столику поруч із ним лежали його шоферські рукавички та ключі від «Ягуара».

— Це залежить від того, — сказав він, — чи знаєш ти, де сьогодні Старий Чоловік Темзи.

— Трусбері Мід, — сказав я. — Він має прибути туди приблизно під час весняного рівнодення, яке було минулого тижня, і залишатиметься там до Дня Дурнів.

— Чому ти так вважаєш? — спитав Найтінґейл.

— Це виток його річки, — сказав я. — Куди ще йому йти навесні[7]?

Найтінґейл усміхнувся:

— Я знаю на шосе М4 непогану кав'ярню. Можемо там поснідати.

Трусбері Мід, опівдні, небо блідо-блакитне. Якщо вірити топографічній карті, саме тут, у 130 кілометрах по прямій від Лондона, з'являється Темза. Трохи на північ звідси знаходиться археологічна пам'ятка — чи то фортифікація залізного віку, чи то римський табір; вона ще чекає на своїх дослідників. Виявилося, що там є волога лука, камінь, що позначав виток, а після дуже мокрої зими є невеличка ймовірність побачити тут воду. Під'їжджати туди треба другорядною дорогою, але щойно закінчувалися приватні будинки, для яких цю дорогу було прокладено, вона ставала гравійною. Лінію ріки було видно завдяки густим деревам; виток Темзи був за ними.

На тій луці стояв Двір Старого Чоловіка Річки. Почули його ми раніше, ніж побачили: гуркіт дизельних генераторів, брязкання сталі, гупання басів музичного ритму, ревіння гучномовців, дівочі крики, спалахи неонових вогнів над деревами — усі ознаки мандрівного парку розваг. Я раптом згадав один з тих вихідних, коли я однією рукою тримав за руку батька, а другою стискав дорогоцінну жменю монет. Яких ніколи не вистачало, вони завжди швидко закінчувалися.