Розділ 2 Мисливський собака на привида

— То він повернувся? — спитав Найтінґейл.

— Хто?

— Ваш привид, — сказав Найтінґейл. — Ніколас Волпенні: удавав жебрака, грабував п'яниць, за нагоди крав. Належав до парафії Сент-Джайлс. Здогадуєтеся, де його поховано?

— На цвинтарі Акторської церкви?

— Дуже добре, — сказав Найтінґейл і спритно схопив паличками шматок качки. — То він повернувся?

— Ні, не повернувся, — сказав я.

— Привиди вередливі, — сказав він. — Свідки з них дуже ненадійні.

— Ви хочете сказати, що привиди існують?

Найтінґейл акуратно витер губи серветкою.

— Ви з ним розмовляли, — сказав він. — Який ваш висновок?

— Я чекаю на підтвердження свого старшого офіцера, — сказав я.

Він відклав серветку й взяв чашку.

— Привиди існують, — сказав він і надпив чай.

Я витріщився на нього. Я не вірив ні в привидів, ні у фей, ні в богів, і впродовж двох минулих днів почувався глядачем на виставі ілюзіоніста, неначе будь-якої миті з-за завіси вийде фокусник і попросить мене загадати будь-яку карту. Вірити у привидів я не був готовий, але емпіричні результати заперечувати не міг.

А якщо привиди справжні?..

— Чи не хочете ви мені сказати, що в лондонській поліції є секретний філіал, який займається привидами, вовкулаками, феями, демонами, відьмами, чаклунами, ельфами, гоблінами?.. — спитав я. — Я сподівався, що ви мене зупините раніше, ніж я вичерпаю всі відомі мені слова.

— Названі вами — лише мала частка, — сказав Найтінґейл.

— Інопланетяни? — не зміг не спитати я.

— Поки що не було.

— А секретний філіал поліції?