Розділ 2 Мисливський собака на привида

Отже, він теж побачив обличчя у вікні.

Біля вхідних дверей над дзвоником причепили домофон. Щойно Найтінґейл натиснув на кнопку, аж замок задзижчав, відчиняючись, і голос з динаміка сказав:

— Заходьте, любі.

Знову щось задзижчало, і відчинилися внутрішні двері, що були нагорі запилених, але в інших відношеннях чистих сходів, а коли ми пішли цими сходами вверх, звідти почувся гавкіт маленького собаки. Волосся в пані, що зустріла нас нагорі, не було вибілене з синькою. Взагалі-то, я навіть не знаю, як має виглядати вибілене з синькою волосся та чому вибілювати так волосся взагалі здавалося комусь гарною ідеєю. Також у неї не було рукавичок без пальців і багатьох котів теж не було, але щось у її вигляді казало, що в майбутньому вона може серйозно розглянути можливість і першого, і другого. Як для старої бабці вона була досить висока, жвава й анітрохи не повільна розумом. Вона сказала, що її звати пані Ширлі Палмаррон.

Швидко провівши нас до вітальні, меблювання якої востаннє зазнало суттєвих змін у сімдесятих, вона запропонувала нам чай і печиво. Поки вона поралася на кухні, собака — короткошерстий біло-коричневий тер'єр-напівкровка — махав хвостом і безперервно гавкав. Собака не знав, кого з нас двох вважати більшою загрозою, тому крутив головою туди-сюди, ні на мить не перестаючи гавкати, аж доки Найтінґейл не вказав на нього пальцем і не пробурмотів щось. Собака миттєво завалився на бік, заплющив очі й заснув.

Я подивився на Найтінґейла, але той лише вигнув брову.

— Тóбі заснув? — спитала пані Палмаррон, коли повернулася з чаєм на таці.

Найтінґейл схопився на ноги й допоміг їй поставити тацю на маленький столик. Перш ніж знову сісти, він зачекав, доки сяде господиня.

Тóбі уві сні гарчав і дриґав лапами. Змусити такого замовкнути могла хіба що смерть.

— Який же він галасливий! — прокоментувала пані Палмаррон, наливаючи чай.

Тепер, коли Тóбі був відносно тихий, я отримав можливість звернути увагу на відсутність у квартирі пані Палмаррон «собачості». На камінній полиці стояли фотографії — напевно, пані Палмаррон і її дітей — але не було ніяких декоративних серветочок. Не було спеціального місця для собаки, не було шерсті на кутах канапи. Я вийняв свій записник і ручку:

— Він ваш? — спитав я.

— Що ви, ні, — сказала пані Палмаррон. — Він належав панові Скірмішу, а тепер я за ним доглядаю. Він не такий вже й поганий, якщо звикнути.

— Він потрапив до вас до смерті пана Скірміша? — спитав Найтінґейл.

— Так, — полегшено зітхнула пані Палмаррон. — Розумієте, Тóбі ховається від закону, він «заліг на дно».

— А який злочин він скоїв? — спитав Найтінґейл.

— Його розшукують за напад, — сказала пані Палмаррон. — Він укусив чоловіка. За ніс. Навіть поліцію викликали, — вона подивилася на Тóбі, який наразі ганявся уві сні за пацюками. — Якщо б я тебе не приховала, чекала б на тебе, хлопче, буцегарня, — сказала вона. — А потім довічний сон.

Я зателефонував до відділку в Кентіш-Таун, ті з'єднали мене з Гемпстедом, а ті сказали мені, що так, був перед Різдвом виклик через напад собаки у Гемпстед-Гіт. Жертва не стала висувати звинувачення, а більше в рапорті нічого не було. Вони дали мені ім'я та адресу жертви: Брендон Купертаун, Дауншир-Хілл, Гемпстед.

— Ви наклали на собаку закляття, — сказав я інспекторові, коли ми вийшли.

— Лише маленьке, — сказав Найтінґейл.