Розділ 12 Крайні заходи

— Зрозуміло, — сказав я. — Генрі Пайк, Купертаун, велокур'єр — всі сильно ображені… але ж у великому місті всі такі, хіба не так, Панче? І який відсоток насправді впускають тебе у свій мозок? Б'юсь об заклад, що в тебе паскудна статистика. Тож іди геть звідси, я додому їду!

Цієї миті я збагнув, що потяг знову їде, що світло горить як слід, а чоловік у синій куртці не тримає свою руку під моїми штанами. П'яниця мовчав. Усі пасажири старанно оминали мене поглядами.

Я вийшов на «Кентіш-Таун» — наступній зупинці. На щастя, саме тут мені й треба було вийти.

Від вересня 1944 року по березень 1945-го милий нацистський покидьок Вернер фон Браун спрямовував свої ракети Фау-2 на зірки, але, як йдеться в пісні, чомусь влучав у Лондон. Коли мій батько був дитиною, все місто було поцятковане вирвами від бомб і прогалинами в рядах будинків, де чийсь дім було знищено. У післявоєнні роки зруйновані місця поступово розчищали й відбудовували — це була послідовність жахливих архітектурних помилок. Тато любив казати, що ту помилку, в який виріс я, було збудовано на місці падіння ракети Фау-2, але я підозрюю, що то був звичайний пакунок німецької вибухівки, скинутий звичайним бомбардувальником.

Але що б не створило ту двохсотметрову прогалину у вікторіанській терасі, що йшла вздовж Лейтон-Роуд, післявоєнні планувальники не збиралися втрачати можливість припуститися помилки такого масштабу. Збудовані в 1950-их будівлі кварталу Пеквотер мали шість поверхів, прямокутну форму, а як останній естетський штрих — вони були зроблені з брудно-сірої цегли, що з часом ставала ще огиднішою. А тому, коли акт про чисте повітря поклав край знаменитим, схожим на гороховий суп лондонським туманам, і старі будівлі чистили піскоструминними машинами, наш будинок став виглядати ще гірше, ніж раніше.

Стіни були товсті, тож я, принаймні, не був змушений рости, слухаючи сусідський телевізор, але вони були зроблені виходячи з властивого всім післявоєнним архітекторам неправильного припущення, що робочий клас Лондона складається виключно з гобітів. У моїх батьків була квартира на четвертому поверсі, вхідні двері якої виходили в коридор, що був на відкритому повітрі. На початку 1990-их, коли я ріс, стіни були вкриті графіті, а сходовий колодязь — собачим лайном. У наші дні графіті майже не залишилося, а лайно регулярно змивають шлангом у каналізацію, що за місцевими стандартами вважається ушляхетнюванням. Я досі мав ключ від вхідних дверей, і це було добре, бо коли я прийшов, батьків не було вдома.

Їхня відсутність була настільки несподівана, що я завмер. Моєму батькові вже більш ніж сімдесят років, і він не часто виходить. Я вирішив, що сьогодні якийсь важливий привід, весілля або хрестини, якщо мати вдягла його й витягла з квартири. А дізнаюся я про все, коли вони повернуться. Я зробив собі чашку чаю зі згущеним молоком і цукром і з'їв два печива. Підкріпившись, я пішов до кімнати, що колись була моєю, щоб подивитися, чи не знайдеться там місце, щоб переночувати.

Щойно я виселився звідси — я маю на увазі приблизно через десять хвилин після того, як за мною зачинилися двері — моя мати почала користатися моєю кімнатою як коморою. Там було багацько картонних коробок, кожна з яких була повна й закрита за допомогою скотчу. Для того, щоб просто лягти, довелося прибрати кілька з них з ліжка. Вони були важкі й пахнули пилом. Приблизно раз на два роки моя мати збирала одяг, взуття, кухонний інструмент і косметику, складала їх у коробки й відправляла їх своїй родині у Фритаун. Той факт, що значна частина її найближчих родичів вже іммігрувала до Великобританії, США та, як не дивно, Данії, кількість посилок ніяк не зменшував. Африканські родини відомі своєю розширеністю, але в мене було враження, що мати родичалася приблизно з половиною населення Сьєрра-Леоне. Ще в дуже малому віці я засвоїв: усе, що мені належало, але я не захищав, могло раптово бути схоплено й депортовано. Приміром, мій «Лего» став предметом безупинної війни відтоді, як мені виповнилося одинадцять і мама вирішила, що я вже завеликий для таких іграшок. «Лего» загадковим чином зник, коли мені було тринадцять років, під час шкільної екскурсії.

Я роззувся, заліз під ковдру й заснув раніше, ніж встиг подумати, куди ділися всі мої постери.

Через кілька годин я ненадовго прокинувся від звуку обережно зачинених дверей спальні та приглушеного голосу батька. Мати сказала щось таке, що розсмішило його; я заспокоївся, що все гаразд, і знов заснув.

Наступного разу я прокинувся набагато пізніше, коли у вікно моєї спальні потрапили сонячні промені. Я лежав на спині, почуваючись оновленим, маючи тверду ерекцію та нечіткий спогад про еротичний сон за участю Беверлі. Що мені робити з Беверлі Брук? Те, що вона мені подобалася, було зрозуміло; те, що я їй подобався, було досить очевидно, але те, що вона була не зовсім людина, дещо непокоїло. Беверлі хотіла, щоб я поплавав з нею в її річці, а я не мав жодної гадки, що це означає, окрім того, що Айсіс не радила мені це робити. Я мав сильну підозру, що неможливо трахатися з дочкою Річки Темзи, не втративши під ногами дно; у буквальному сенсі.

— Річ не в тім, що я боюсь зобов'язань, — сказав я до стелі. — Просто спершу я хотів би знати, про які саме зобов'язання йдеться.

— Ти вже прокинувся, Пітере? — тихо спитав за дверима голос батька.

— Так, тату, прокинувся.

— Мама залишила тобі обід, — сказав він.

«Уже обід», — подумав я. Півдня минуло й нічого не зроблено. Я зліз з ліжка, протиснувся повз купу картонних коробок і попрямував до душу.

Ванна кімната, як і решта квартири, була дещо гобітського розміру, і втиснути душ у проміжок між умивальником і вікном вдалося лише завдяки грубій силі польського сантехніка. Оскільки цю операцію було сплачено з моєї кишені, я подбав, щоб мені не треба було нахилятися, щоб намочити голову. Біля душу висів новий дозатор для рідкого мила, один з тих, що можна побачити в туалетах керівництв великих компаній; його було куплено або поцуплено в оптового продавця. Я звернув увагу, що туалетний папір і рушники були набагато кращого бренду, ніж ті, якими ми користувалися, коли я жив удома; певно, мама тепер прибирала в значно кращих офісах.

Я вийшов з-під душу й витерся величезним пухнастим рушником, в куті якого було місце для вишивання назви організації. Мій батько належав до старої школи носіїв хвороб сухої шкіри, чиїм гаслом було «справжні чоловіки не зволожуються», а мама мала лише оптову ємність кокосового масла. Проти кокосового масла я не мав жодних заперечень, окрім того, що потім весь день пахнеш як шоколадний батончик. Подбавши про шкіру, я повернувся до своєї старої кімнати, а там почав розкривати випадкові коробки, доки не натрапив на підхожий одяг. Одному з моїх далеких кузенів доведеться обійтися без нього.

Кухня являла собою вузьку щілину, в якій можна було би тренувати команду підводного човна. Вона була достатньо великою, щоб мати раковину, плиту та робочу поверхню. Двері в дальньому кінці вели на такий самий маленький балкон, який, принаймні, впродовж більшої частини року був достатньо освітлений сонцем, щоб сушити на ньому білизну. З балкона підіймалися завитки блакитного тютюнового диму, що означало, що мій батько вийшов насолодитися однією зі своїх чотирьох щоденних самокруток.

Мама залишила на плиті курятину по-африканськи та приблизно півкіло басматі. Я поставив і те, і інше в мікрохвильову піч і спитав батька, чи не хоче він кави. Він погодився, і я зробив дві чашки, скориставшись розчинною кавою з бляшанки «Нескафе» промислового розміру. Щоб приховати смак, я додав багацько згущеного молока.