Розділ 12 Крайні заходи

— Пітере, — сказала Беверлі, — познайомся, це моя сестра Фліт.

Фліт критично оглянула мене. На вигляд їй було трохи за тридцять, статура як у спринтерки — широкі плечі, тонка талія, великі м'язисті стегна. На ній був твідовий піджак поверх чорного светра, волосся стрижене до стану майже щетини. У мене з'явилося дивне відчуття, що я її звідкись знаю, ніби як при зустрічі з трохи знаменитою людиною, ім'я якої не можеш згадати.

— Я б залюбки познайомилася, Пітере, але зараз не слушний час, — сказала Фліт. Потім вона повернулася до Беверлі: — Сідай у машину.

Беверлі сумно посміхнулася мені й зробила те, що їй сказали.

— Зачекайте! — сказав я. — Я десь вас бачив.

— Ти вчився в тій самій школі, що й мої діти, — сказала вона, знов сідаючи в Рейндж-Ровер.

Щойно двері зачинилися, Фліт почала кричати на Беверлі. Я зміг розчути лише «дитина безвідповідальна». Побачивши, що я дивлюся, Беверлі закотила очі. Я замислився: як воно, рости з багатьма сестрами? А ще я подумав, що було б добре, якби по мене теж хтось приїхав на Рейндж-Ровері, навіть якщо цей хтось кричав би на мене всю дорогу.

Лондонські заворушення мають дивну рису: щойно вийдеш за межу бунту — усе здається таким, як завжди. З поганого — Ковент-Ґарден майже згорів, але було й добре: на найголовніші гілки громадського транспорту це ніяк не вплинуло. Було темно, я був мокрий, у Фоллі мене досі не пускають, а провести ще одну ніч на стільці в палаті Найтінґейла мені не хотілося. Я зробив те, що робить кожний, хто не має іншого вибору — повернувся туди, де тебе впустять, коли б ти не прийшов.

Сісти в метро було помилкою. Поїзди були переповнені людьми, що поверталися додому з вечірніх пиятик. Попри пізній вечір, у вагонах було тепло й тісно, але зважаючи на мій мокрий, розхристаний і трохи етнічний вигляд, мені давали більше місця, ніж іншим людям.

У мене боліли спина та нога, я був утомлений і щось я упускав. У поліцейську інтуїцію я ніколи не вірив. Я спостерігав за тим, як працює Леслі: кожного разу, коли вона щось вгадувала, це траплялося тому, що вона помічала те, що я пропустив, копала глибше й більше думала про розслідування. Якщо я хочу врятувати її життя, мені треба робити те саме.

На Ґудж-стріт зайшли ще люди. Стало спекотніше, зате я почав висихати. Хлопець у коричневих штанах і синій куртці зайняв місце праворуч від мене, біля дверей до іншого вагона, настільки близько, що я чув писклявий ритм з його навушників. Я знову відчув себе захищеним анонімністю.

Жодне з прочитаних мною згадувань про поверненців не пояснювало, чому і як звичайний привид отримував уміння висмоктувати магію з інших привидів. Моя робоча теорія полягала в тому, що привиди були копіями особистостей, які якимось чином закарбувалися в магічному осаді, що накопичувався на фізичних предметах, тобто, у vestigia. Я мав підозру, що з часом привиди деградують так само, як записи на магнітофонній стрічці, якщо тільки їхній сигнал не підсилювали додатковою магією, звідси й потреба висмоктувати її з інших привидів.

На «Воррен-Стріт» до нашого вагону, певно, зайшов пияк-демагог; після короткої розминки він досяг піку своєї форми, коли ми під'їхали до станції «Юстон». Мене на той час відволікала від нього молода жінка, на якій був рожевий топ, декольте якого було глибшим, ніж я вважав фізично можливим; сівши в вагон, вона сперлася на скляну перегородку навпроти мене. Я відвів очі, щоб вона не помітила, що я дивлюсь, і зосередився на найближчому рекламному оголошенні. Я відчув, що хлопець у синій куртці посунувся; певно, він робив те саме, що я.

До мого куточка у вагоні увірвався білий хлопець з дредами, і я відчув запах пачулі, тютюну та марихуани. Трохи повагавшись, жінка в топі посунулася ближче до мене — певно, вирішила, що я є меншим з двох зол.

— Пси, пси! — волав десь в іншому кінці вагону п'яниця. — Ця країна йде псу під хвіст!

Наш щасливий потяг рушив далі.

Поверненці мали бути рідкістю, бо інакше не стало би привидів, якими вони живляться, і це знов повертало мене до питання: чому з'являється поверненець? Може, через психологічний стан у мить смерті? Навіть за стандартами вісімнадцятого століття смерть Генрі Пайка була безглузда та несправедлива, але його образа на Чарльза Макліна та розчарування сумним станом своєї акторської кар'єри все одно здавалися мені недостатньою мотивацією для того, щоб змусити бідолашного Брендона Купертауна бити свою дружину до смерті.

— Раніше тут, бля, рай був! — горланив п'яниця. Навряд чи він мав на увазі Кемден-Таун, який, попри розташовані тут ринки, ніколи не претендував більше, ніж на бідну пристойність.

На станції «Кемден» Північна лінія розділяється на гілки до Едґвера та до Хай Барнет, тож багато людей тут вийшли, а ще більше — зайшли. Нас усіх стиснуло ще сильніше, і прямісінько перед моїм носом опинилася маківка голови жінки в топі; у неї були світлі корені волосся та лупа. Праворуч до мене притиснуло чоловіка в синій куртці, удвох вони притиснули мене до дверей. Ми всі совалися, намагаючись тримати свої пахви далі від чужих носів, бо незручність не виправдовує відсутність манер і погляди комусь просто в очі.

Пияк запрошував усіх заходити.