Розділ 12 Крайні заходи

— Добре, — сказав я через хвилину, — я перевірю, чи можемо ми вже піти.

Я обережно вийшов за двері й подивився навколо. Добра новина: бунтівників навколо не було, погана — куди б я не подивився, всюди був вогонь. Я пробіг трохи до найближчого виходу, але не встиг зробити й кількох кроків, як навколишній жар почав смалити волосся в носі. Я швидко забіг назад у крамницю.

— Беверлі, — сказав я. — Ми по самі вуха в лайні.

Я розповів їй про пожежу.

Мати нахмурилася. Сімейним лінгвістом була вона.

— Є проблеми? — спитала вона.

Полум'я чудово віддзеркалювалося у вітринах магазина та в сріблястих обличчях манекенів, тож брехати було марно. Вона подивилася на дітей, а потім знов на мене.

— І ви нічого не можете зробити?

Я подивився на Беверлі.

— Ти не можеш зробити якусь магію? — спитала вона.

Поза всяким сумнівом ставало спекотно.

— А ти?

— Ти маєш дати на це згоду, — сказала вона.

— Що?

— Така угода, — відповіла Беверлі. — Ти маєш дати на це згоду.

Одна з віконних шибок тріснула.

— Я даю згоду, — сказав я. — Роби те, що потрібно.

Беверлі кинулася на підлогу й притулилася до неї щокою. Я бачив, що її губи ворушаться. Я відчув, як щось пройшло крізь мене, це відчуття було схоже на дощ, на звук хлопчиків, які вдалині грають у футбол, на запах троянд у передмісті, на щойно вимиті машини, на вечірні телевізійні передачі, що мерехтять за напівпрозорими шторами.

— Що вона робить? — спитала мати. — Вона молиться за нас, так?

— Щось таке, — сказав я.