Я висунув голову на балкон, щоб спитати тата, чи не потрібно йому що-небудь. Він сказав, що нічого не треба. Я дивився, як він розкрив бляшанку, взяв самокрутку й поклав її в рот. Так само церемонно, як він її згортав, він дістав свою сріблясту керосинову запальничку та підпалив цигарку. Коли він вдихнув дим уперше, на його обличчі з'явилося блаженство. А потім він почав кашляти тим огидним вогким кашлем, коли здається, що зараз легені вивернуться. Тренованим рухом він загасив цигарку й зачекав, поки кашель припиниться. Дочекавшись, він сунув цигарку поміж губами й знов запалив її. Я не став залишатися — я знав, що буде далі.
Я люблю свого тата. Він — живе застереження.
У моєї мами було три стаціонарні телефони. Я взяв один з них і зателефонував на номер своєї голосової пошти. Перше ж повідомлення було від доктора Валіда.
— Привіт, Пітере! — сказав він. — Я просто хотів сказати, що Томас притомний і питає про тебе.
* * *У газетах це назвали Травневим Безумством, але в мене ці слова асоціювалися зі світським танцем. Жовта преса назвала це Травневим Шалом; напевно, щоб менше літер на першій сторінці тулити. По телевізору показали якихось жінок середнього віку, в довгих сукнях, які жбурляли камінням у поліцію. Ніхто не мав жодної гадки про те, що трапилося, тому знавці різних мастей взялися пояснювати, що причиною зворушень став той або інший соціоекономічний фактор, що розглядався в останній з виданих ними книжок. У всьому безумовно був винен один з аспектів сучасного суспільства… якби ж ми тільки знали, який саме.
У відділі негайної допомоги університетської лікарні спостерігалася присутність великої кількості полісменів; більшість з них або байдикували, заробляючи собі понаднормові години, або намагалися взяти свідчення у жертв заворушень. Я не хотів давати свідчення, тому прослизнув крізь задній хід, схопивши швабру й удавши з себе прибиральника. Шукаючи доктора Валіда, я заблукав на верхніх поверхах, доки не натрапив на коридор, що виглядав трохи знайомим. Я відчиняв двері навмання, доки не знайшов Найтінґейла. Його вигляд не був кращим, ніж минулого разу.
— Інспекторе! — сказав я. — Ви хотіли бачити мене.
Його очі розплющилися й глянули на мене. Я сів на краю ліжка, щоб він міг бачити мене, не рухаючи головою.
— Мене підстрелили… — прошепотів він.
— Я знаю, — сказав я. — Я був там.
— Раніше підстрелили… — сказав він.
— Справді? Коли?
— На війні.
— На котрій війні? — спитав я.
Найтінґейл скривився й посунувся в ліжку.
— Друга… — сказав він.
— Друга світова війна, — сказав я. — І де ж ви були, в бригаді немовлят?
Щоб бути призваним у 1945 році, Найтінґейл мав народитися хоча б у 1929-му, і навіть тоді йому б довелося брехати про свій вік.
— Скільки вам років?
— Багато, — прошепотів він. — Початок століття.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Річки Лондона» автора Бен Ааронович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 12 Крайні заходи“ на сторінці 12. Приємного читання.