Розділ 12 Крайні заходи

— Чим більше, тим веселіше! — кричав він. — Запхнімо сюди весь світ — чом ні?

Запах від білого хлопця з дредами став сильніший, до нього додалися сеча та екскременти; цікаво, коли він востаннє міняв свої псевдо-військові штани?

Менш ніж через хвилину після «Кемден-Таун» потяг різко зупинився. Пасажири видали майже підсвідомий стогін, особливо після того, як світло потьмяніло. Я почув, як в іншому кінці вагона хтось сміється.

«За Генрі Пайком є ще щось, — думав я, — щось набагато гірше, ніж актор-невдаха».

— Авжеж є! — крикнув випивоха. — Це я!

Я вигнув шию, щоб подивитися на нього, але вид мені заступав білий хлопець з дредами, в якого на обличчі наразі був вираз тупого задоволення. Запах лайна посилився, і я збагнув, що хлопець щойно спорожнився собі в штани. Перетнувшись зі мною поглядом, він вдоволено посміхнувся.

— Хто ти?! — крикнув я.

Я спробував вийти зі свого кута, але жінка в топі відкинулася назад і притиснула мене до стіни. Світло стало ще слабшим, і цього разу стогін пасажирів був чудово чутний.

— Я диявольський трунок! — кричав п'яниця. — Я пияцький генделик, я наркоманське кубло! Я послідовник Капітана Свінга, Вотта Тайлера та Освальда Мозлі. Я — вищирені зуби у вікні екіпажа; через мене Діккенс прагнув до села, я — те, чого бояться ваші Майстри!

Я штовхнув жінку в топі, але мої руки залишилися нерухомим, неначе в кошмарі. Вона почала тертися об мене. У вагоні ставало спекотніше, я почав пітніти. Чиясь рука раптом схопила мою сідницю й сильно стиснула її — то був чоловік у синій куртці. Я був настільки шокований, що заціпенів. Я подивився йому в обличчя, але він з типово нудним, відстороненим виглядом досвідченого користувача транспорту дивився просто перед собою. Звуки з навушників стали гучнішими й дратівливими, ніж досі.

Задихаючись від смороду лайна, я відштовхнув жінку в топі достатньо, щоб глянути вздовж вагона. Я побачив галасливого пияка — він мав обличчя містера Панча.

Чоловік у куртці відпустив мою сідницю і спробував просунути руку мені під джинси. Жінка в топі втиснула свій бік мені в промежину.

— Хіба так, — репетував Містер Панч, — має жити молодий чоловік?

Білий хлопець з дредами нахилився до мене й неквапливо тицьнув у моє обличчя пальцем.

— Тиць, — сказав він і захихотів.

А потім зробив те саме ще раз.

Є межа, за якою будь-яка людина втратить самоконтроль і кидатиметься на всіх навколо. Декотрі люди живуть на цій межі все життя; більшість з них зрештою потрапляють до в'язниці. Декого, зазвичай жінок, ведуть до цієї межі повільно, роками, доки одного дня, не сіло не впало, ліжко горить, а адвокат наполягає, що мала місце надзвичайна провокація.

Я був на цій межі, я відчував справедливий гнів. Як чудово було б начхати на наслідки і просто відірватися! Бо іноді просто хочеться, щоб цей клятий всесвіт трохи прислухався до тебе; хіба це, курва, надмірне прохання?

І тоді я зрозумів, що річ саме в цьому.

Містер Панч — дух бунтарства й непокори — робить саме те, що написано на етикетці. Саме він стояв за Генрі Пайком, і тепер він ліз у мій розум.