Розділ 11 Бунт вершків суспільства

— А хіба не через тебе я висів? — сказав я.

— Пітере, — сказав Генрі Пайк. — Я ніколи не бажав твоєї смерті. Впродовж минулих кількох місяців я став сприймати тебе не стільки як ворога, скільки як комедійного персонажа, телепня, що виходить на сцену з собакою й виконує кумедні речі, поки справжні актори перевдягаються.

— Я звернув увагу, що Чарльз Маклін не з'явився, — зауважив я.

Ніс Панча смикнувся.

— Байдуже, — сказала Леслі. — Цей старий покидьок не зможе ховатися вічно.

— А ми тим часом… Що ми робимо? — спитав я.

— Гратимемо свої ролі, — сказала Леслі. — Ми — Містер Панч, нестримний дух бунту та повстання. Наша природа — чинити неспокій, так само як твоя природа — намагатися зупинити нас.

— Ти вбиваєш людей, — сказав я.

— На жаль, — сказала Леслі. — Будь-яке мистецтво вимагає жертв. І послухай того, хто знається на цьому: смерть — це радше нудно, ніж трагічно.

Раптом мене вразила думка, що той, з ким я розмовляю, не є повною особистістю. Вимова стрибала то взад, то вперед, від однієї ери до іншої, переслідувані мотиви та поведінка шалено змінювалися. Це був не Генрі Пайк, навіть не Містер Панч, це була якась мозаїка; особистість, складена з напівзабутих фрагментів. Можливо, привиди всі такі — візерунки зі спогадів, що затрималися в матеріалі міста, наче файли на жорсткому диску; і вони повільно згасають, бо кожне покоління лондонців додає до цих візерунків свої життя.

— Ти мене не слухаєш, — сказала Леслі. — Я приділив час зі свого насиченого розкладу, щоб позловтішатися, а ти поринув у свій власний світ!

— Скажи-но мені, Генрі, — сказав я. — Як звали твоїх батьків?

— Містер і міс Пайк, звісно.

— Я питав про імена, а не прізвища.

Леслі засміялася.

— Ти намагаєшся обдурити мене, — сказала вона. — Їх звали Батько та Мати.

Я не помилився; Генрі Пайк — принаймні, та частина його, що сиділа в голові Леслі — був у буквальному сенсі не сповна розуму.

— А розкажи-но мені все добре, що спливає тобі на думку про твою матір, — сказав я.

Леслі нахилила голову вбік.

— Ти що, дурнем мене вважаєш? — сказала й указала на трупу акторів, які незворушно спостерігали за нашою розмовою. — Знаєш, що надрукували в «Таймс» про цю постановку?