Розділ 11 Бунт вершків суспільства

Я не дав собі клопоту вивчити сценарій, але знав його достатньо добре, щоб імпровізувати.

— Але ж ти мусиш вийти, — сказав я. — Вийти, щоб тебе повісили.

— Невже ви такий жорстокий? — спитала Леслі.

Я абсолютно певний, що в цьому місці мало бути багато балаканини, але оскільки слів я не пам'ятав, то відразу перейшов до діла.

— Тоді я сам прийду по тебе, — сказав я і пішов сходами вгору, на палубу.

Дивитися на спотворене обличчя Леслі було нестерпно, але я мусив бути готовим до несподіванок. Її обличчя Панча роздратовано скривилося — певно, через те, що я пропускав рядки — але вона продовжувала виставу, саме як я і сподівався. У цьому місці п'єси Джек Кетч хапає Панча й тягне його до зашморгу, а хитрий жоновбивець обманює Джека Кетча, змушуючи його самого сунути голову в петлю й повіситися. Ні, панове, таких зразків для наслідування дітьми вже не роблять.

Я приготував шприц.

Леслі знітилася переді мною.

— Пощадіть, пощадіть! — вищала вона. — Я більше так ніколи не робитиму.

— Це точно, — сказав я, але раніше, ніж устиг зробити їй ін'єкцію, вона крутнулася й штрикнула Найтінґейловою тростиною мені в обличчя. М'язи моїх спини та плечей заціпеніли, і я ледь утримував рівновагу.

— Ти знаєш, що це таке? — спитала Леслі, хитаючи переді мною тростиною.

Я спробував сказати «Це палиця», але м'язи моєї щелепи паралізувало разом із рештою.

— Так само, Як Просперо мав книгу та посох, — сказала Леслі, — так само має їх і твій Майстер, але мені з цих двох речей потрібен лише посох. Походячи з миру духів, я знаю дещо про магію, але чого не маєш без тіла, так це іскри життя, потрібної для здійснення бажань.

Принаймні, це підтверджувало, що власної магії Генрі Пайк не мав, і це відкриття здалося б мені набагато цікавішим, якби я тієї миті не був паралізованим і не залежав від його примх.

— Це джерело сили твого Майстра, — сказала Леслі. — А отримавши його силу я можу зробити… Майже все, що захочу, — вона посміхнулася, продемонструвавши розкришені зуби: — Твоя репліка: «Ну ж бо, пане Панч, досі баритися!»

— Ну ж бо, пане Панч, досі баритися! — сказав я й указав на зашморг. — Суйте свою голову в цю петлю.

Дивовижно: цього разу я відчував непереборний потяг майже так, ніби він був forma, формою в моєму розумі, але не з мого розуму.

— Туди? — сказала Леслі й підморгнула аудиторії. — Навіщо?

— Еге ж, саме туди, — сказав я.

Я знову відчув те саме, і цього разу був певен: ідея форми була зовнішня, але сама форма творилася моїм власним розумом. Це було схоже на гіпноз; радше навіювання, ніж наказ.