Розділ 11 Бунт вершків суспільства

— Навіщо? Я не знаю, — сказала Леслі й зобразила глибокий відчай.

— Це дуже просто, — сказав я й схопив колючу на дотик петлю. — Просто вставляй свою голову сюди.

Леслі нахилилася вперед так, що її голова пройшла повз петлю, й спитала:

— Так?

— Ні, ні, — сказав я й указав на петлю, — Сюди.

Я подумав, що якщо на мене діє навіювання, я маю бути здатним відкинути його.

Леслі театрально промахнулася, знову намагаючись засунути голову в петлю.

— Ось так? — спитала вона.

Я намагався виштовхнути цю форму зі свого розуму, але натомість сказав:

— Не так, дурню! — і зобразив роздратування.

Груба сила допомогти не могла, і я мав щось вигадати, бо менш ніж через дві репліки персонаж Джек Кетч мав сунути свою дурну макітру в петлю й дозволити повісити себе, а разом із собою й мене.

— Ти кого дурнем звеш? Спробуй це сам зробити, якщо розумний! — пищала Леслі й зробила паузу, даючи глядачам час посміятися. — Покажи мені, як це робиться, і я відразу повторю.

Моє тіло посунулося в передчутті руху, після якого моя голова мала потрапити в петлю. І тоді мені спала думка, що якщо я не можу позбутися цього змушення, то, може, вдасться його змінити? Я зробив це за подобою зниження шуму, коли для послаблення звуку створюють такий самий звук, але в протилежній фазі — це дуже складний і неінтуїтивний принцип, але він працює. Я сподівався, що моя дивна спроба зробити подумки те саме буде вдала, бо щойно я почав утворювати подумки форму, аж мій рот сказав:

— Добре, покажу.

Моя форма та примус зіткнулися наче двоє коліщат, що зчепилися зубцями, намагаючись рухати одне одного в протилежному напрямку. Мені здалося, що я навіть відчуваю, як шматки forma вертяться в моїй голові й боляче рикошетять всередині черепа, але все це могло бути лише моєю уявою. Втім, байдуже, уява то була чи ні. Я відчув, що параліч минув, відсмикнув голову від зашморгу й тріумфально глянув на Леслі.

— А може і не покажу, — сказав я.

Величезна рука обхопила ззаду мої груди, а здоровенна долоня штовхнула мене в потилицю, спрямовуючи голову в петлю. Я відчув запах верблюжої шерсті та лосьйон після гоління — певно, поки я радів своїй розумності, до мене ззаду підійшов Сівол.

— А може і покажеш, — сказала Леслі.

Я пручався, але хоча й бувають великі чоловіки, які напрочуд слабкі, Сівол до них не належав, тому я встромив шприц у не прикриту одягом частину його руки та вколов йому всю дозу. На жаль, ця доза була підібрана для Леслі, яка не мала розміру Сівола. Його сили анітрохи не послабшали, а Леслі тим часом крикнула: «Підіймайте, хлопці!» і мене потягнуло за шию вгору.

Єдине, що врятувало тоді моє життя — мене вішали театральним зашморгом, який з урахуванням норм безпеки було розроблено так, щоб не пошкодити горлянку привабливого хорватського баритона, якого мали в ньому вішати. Вузол був несправжній, а щоб мотузка не втрачала форму, її було підсилено металевим дротом. Десь безумовно мало бути вушко, до якого мала бути пристебнута майстерно прихована страхувальна система, надягнута на того гарного баритона, що мав співати прощальну арію. У мене, на жаль, страхувальної системи не було, тому клятий зашморг мало не вбив мене, але все-таки мені вдалося висунути з нього голову, обдерши при цьому шкіру на підборідді. Щоб мати більшу опору, я засунув у зашморг лікоть, але спину все одно пройняло болем.