Розділ 6

Хоча Вождь Білий Вівсюг і далі бив полковника Мудуса по носі на втіху генералові Дрідлу, він не став улюбленцем начальства. Не став улюбленцем і майор Майор, командир ескадрильї, котрий зрозумів це в той самий момент, коли довідався про своє призначення командиром ескадрильї — довідався від полковника Каткарта, який примчав в ескадрилью на своєму форсованому джипі день по тому, як майор Дулут загинув над Перуджею. Джип полковника Каткарта зі скреготом загальмував над самою залізничною канавою, що відділяла його від кривобокого баскетбольного майданчика, звідки майора Майора зрештою вигнали — копняками, штурханами, камінням і кулаками — люди, з якими він до того майже подружився.

— Тепер ви новий командир ескадрильї, — гаркнув до нього через канаву полковник Каткарт. — Але не думайте, що це щось значить, бо це нічого не значить. Це значить тільки те, що ви є новим командиром ескадрильї.

І полковник Каткарт з ревом рвонув геть настільки ж швидко, як і з’явився, різко розвернувши джипа і сипнувши з-під коліс дрібним піском в обличчя майора Майора. Майор Майор закляк від цієї новини. Безмовний і довготелесий, стояв він з роззявленим ротом, тримаючи потертий баскетбольний м’яч у довгих руках, а зерна ворожнечі, які похапцем посіяв полковник Каткарт, уже пускали коріння в серцях вояків довкола нього, тих самих, що грали з ним у баскетбол і що майже дозволили йому потоваришувати з ними, чого ніхто раніше не дозволяв. Білки його круглих очей побільшали і затягнулися паволокою, він силкувався щось сказати, та губи лише скривились у тужливій гримасі від знайомої, нездоланної самотності, що наповзала на нього, мов задушливий туман.

Як і всі інші офіцери у штаб-квартирі полку, за винятком майора Денбі, полковник Каткарт заразився духом демократії: він вважав, що всі люди створені рівними, і тому з однаковим запалом утискав усіх, хто не належав до штаб-квартири полку. Тим не менше, він вірив у своїх людей. Як не раз повторював під час інструктажу, він вірив, що вони принаймні на десять вильотів кращі за інший підрозділ, а той, хто з ним не згоден, може забиратися до дідька. Однак, як довідався Йосаріан, коли літав провідати колишнього РПК Вінтерґріна, єдиний спосіб забратися до дідька — відлітати ще десять бойових завдань.

— Я щось не розумію, — протестував Йосаріан. — Док Деніка каже правду чи ні?

— Скільки він сказав?

— Сорок.

— Деніка казав правду, — зізнався колишній РПК Вінтерґрін. — Сорок вильотів достатньо, так вважають у штабі Двадцять сьомої армії.

Йосаріан тріумфував.

— То я можу їхати додому, так? У мене сорок вісім.

— Ні, не можеш, — заперечив йому колишній РПК Вінтерґрін. — Ти божевільний чи що?

— Чому ні?

— Пастка-22.

— Пастка-22? — ошелешено перепитав Йосаріан. — А до чого тут у біса Пастка-22?

— Пастка-22, — терпляче пояснив Док Деніка, коли Голодний Джо доправив Йосаріана назад на Піанозу, — говорить, що завжди слід робити те, що наказує тобі твій командир.

— Але штаб Двадцять сьомої армії постановив, що я можу їхати додому після сорока вильотів.

— Але він не постановив, що ти маєш їхати додому. А статут зобов’язує тебе виконувати кожен наказ. Ось де пастка. Навіть якби полковник порушував наказ штабу Двадцять сьомої армії, примушуючи тебе відлітати більше завдань, тобі все одно довелося б їх відлітати, інакше б ти порушував його наказ. І тоді штаб Двадцять сьомої армії накинувся б на тебе.

Йосаріан розчаровано опустив голову.

— Значить, мені справді треба зробити п’ятдесят вильотів? — простогнав він.

— П’ятдесят п’ять, — виправив його Док Деніка.