Розділ 38

— Ні, я так не можу. Я би зганьбив свою жінку і дитину, якби показав себе боягузом. Боягузів ніхто не любить. Крім того, після війни я хочу залишитися в запасі. Якщо залишаєшся в запасі, тобі платять п’ятсот доларів на рік.

— Ну, тоді літай далі.

— Еге, мабуть, доведеться. Слухай, як ти думаєш, чи є якийсь шанс, що тебе звільнять від бойових вильотів і відправлять додому?

— Ні.

— Але якщо звільнять і дозволять узяти з собою ще когось, то візьмеш мене? Не бери когось такого, як Еплбі. Візьми мене.

— А з якого дива вони б таке дозволяли?

— Не знаю. Але якщо дозволять, то не забувай, що я перший тебе попросив, добре? І тримай мене в курсі. Я кожного вечора буду чекати на тебе тут, у кущах. Можливо, якщо тобі нічого не зроблять, то і я перестану літати. Згода?

Цілий наступний вечір люди раз у раз виринали з темряви йому назустріч і цікавилися, як у нього справи, з виснаженими, стурбованими обличчями випитуючи в нього конфіденційну інформацію на підставі якоїсь нездорової і потаємної спорідненості, про існування якої він раніше не здогадувався. Коли він ішов табором, малознайомі йому льотчики вигулькували ніби з-під землі і питалися, як справи. Навіть люди з інших ескадрилій поодинці скрадались до нього і виринали з темряви. Куди б він не ступив після заходу сонця, хтось уже лежав у засідці, щоб виринути з темряви і спитатися, як справи. Люди вискакували до нього з-за дерев і з кущів, із канав і заростей високого бур’яну, з-за наметів і бамперів припаркованих машин. Навіть один з його сусідів вискочив, щоб поцікавитися, як у нього справи, і попросив не розповідати іншим сусідам у наметі, що він виринув з темряви. Йосаріан клав руку на пістолет щоразу, коли підходив до сторожкого силуету, що пошепки підкликав його, бо не знав, яка з невиразних тіней врешті-решт обернеться в повію Нейтлі або, що гірше, в якогось законного представника державної влади, надісланого безжально віддубасити його кийком до півсмерті. Скидалось на те, що їм таки доведеться зробити щось подібне. Вони не хотіли поставити його перед трибуналом за дезертирство з поля бою, тому що місце за сто тридцять п’ять миль від ворога навряд чи можна назвати полем бою і тому що Йосаріан був саме тим, хто нарешті зруйнував міст біля Феррари, вдруге зайшовши на ціль і вбивши Крафта, — він майже завжди забував про Крафта, коли перераховував загиблих знайомих. Але щось вони таки мали з ним зробити, і ціла ескадрилья похмуро чекала, якою ж буде ця жахлива кара.

Упродовж дня всі його уникали, навіть Аарфі, і Йосаріан зрозумів, що люди разом і серед білого дня зовсім інші, ніж сам на сам і в темряві. Йому взагалі було до них байдуже, коли він прогулювався задом наперед, поклавши на пістолет руку, очікуючи на нові вмовляння, погрози і спокушання зі штабу щоразу після повернення капітанів Пілчарда і Рена з чергової термінової наради з полковником Каткартом і підполковником Корном. Голодного Джо майже не було поруч, і єдиний, з ким міг спілкуватися Йосаріан, був капітан Блек, який при кожній зустрічі веселим, насмішкуватим тоном кликав його «Старий горлоріз» і який в кінці тижня повернувся з Рима і повідомив, що повія Нейтлі пропала. Серце в Йосаріана защеміло від туги і каяття. Він сумував за нею.

— Пропала? — глухо перепитав він.

— Так, пропала, — капітан Блек засміявся, його каламутні очі втомлено примружились, вузьке, загострене обличчя, як завжди, вкривала рідка рудувата щетина. Він потер кулаками мішки під очима. — Я подумав: коли вже я в Римі, то ще раз взую цю тупу дівку, як у старі добрі часи. Знаєш, аби той шмаркач Нейтлі покрутився в могилі, ха-ха! Пригадуєш, як я його підколював? Але її там не було.

— Від неї нічого не чути? — допитувався Йосаріан, який не переставав думати про дівчину, про те, як їй зараз погано, і відчував себе самотнім і покинутим без її шалених і непогамовних наскоків.

— Там нікого вже немає, — весело вигукнув капітан Блек. Йому було дивно, що Йосаріан такий нетямущий. — Що тут незрозумілого? Всіх не стало. Цілий бордель накрився.

— Не стало?

— Так, не стало. Всіх викинули просто на вулицю. — Капітан Блек знову зареготав від душі, і на його худющій шиї радісно підскакував гострий кадик. — Бордель порожній. Військова поліція рознесла цілу квартиру і розігнала всіх повій. Хіба не комедія?

Йосаріанові стало лячно, і він затремтів.

— Чому вони це зробили?

— А яка різниця? — відповів капітан Блек з розмашистим жестом. — Їх вигнали просто на вулицю. Як тобі таке? Всю ораву.

— А як її сестричка?

— Вигнали, — реготнув капітан Блек. — Вигнали разом з усіма дівками. Просто на вулицю.