Розділ 27

Майор Сандерсон розчаровано відхилився на спинку крісла.

— Ви любите рибу?

— Не особливо.

— Тоді чому, на вашу думку, у вас така нездорова відраза до риби? — спитав майор Сандерсон переможним тоном.

— Бо вона надто пісна, — відповів Йосаріан. — І надто кістлява.

Майор Сандерсон кивнув з розумінням, усміхнувшись мило і нещиро.

— Дуже цікаве пояснення. Але ми незабаром знайдемо істинну причину, я сподіваюсь. А та риба вам подобається? Та, яку ви тримаєте в руці?

— Вона також не викликає в мене ніяких почуттів.

— Значить, не подобається? Відчуваєте до неї якусь ворожість або агресію?

— Ні, анітрохи. Насправді, риба мені радше подобається.

— Отже, подобається.

— О, ні. Вона не викликає в мене жодних почуттів.

— Але щойно ви сказали, що вона вам подобається. А тепер кажете, що не маєте до неї жодних почуттів. Я підловив вас на суперечності. Хіба не бачите?

— Так, сер. Гадаю, ви підловили мене на суперечності.

Товстим чорним олівцем майор Сандерсон гордо вивів у своєму блокноті: «Суперечність».

— А чому, на вашу думку, — продовжив він, дописавши, і підвів очі, — ви висловили ці два суперечливих твердження щодо вашої емоційної реакції на рибу?

— Мабуть, у мене до неї амбівалентне ставлення.

Майор Сандерсон скочив на рівні ноги від радощів, почувши слова «амбівалентне ставлення».

— То ви все розумієте! — вигукнув він, в екстазі заламуючи руки. — Ох, ви навіть не уявляєте собі, яким самотнім я тут почуваюсь: щодня розмовляю з пацієнтами, які нічого не тямлять у психіатрії, намагаюсь лікувати людей, яким байдуже до мене і до моєї роботи! Через це в мене з’явилося жахливе відчуття неповноцінності. — Тінь тривоги промайнула на його обличчі. — Я не можу його позбутись.

— Справді? — спитав Йосаріан, не знаючи, що ще сказати. — Чому ви звинувачуєте себе за прогалини в чиїйсь освіті?