Розділ 23

— Певно, що так, — бадьоро вигукнув старий. — Німців женуть звідси, а ми і далі тут. Через пару років і ви звідси підете, а ми й далі тут залишимось. Бачите, Італія справді дуже бідна і слабка країна, і саме через це ми такі сильні. Італійські солдати уже не вмирають. Але американські та німецькі — вмирають. Тому я й кажу, що все йде пречудово. Так, я цілком певний, що Італія переживе цю війну й житиме ще довго після того, як ваша країна згине.

Нейтлі не вірив своїм вухам. Він ніколи не чув такого приголомшливого блюзнірства і мимоволі дивувався, чому агенти ФБР досі не посадили цього старого зрадника за ґрати.

— Америка ніколи не згине! — закричав він пристрасно.

— Ніколи? — тихенько підколов старий.

— Ну... — затнувся Нейтлі.

Старий поблажливо засміявся, стримуючи глибшу, бурхливішу насолоду. Він лагідно під’юджував далі:

— Рим згинув, Греція згинула, Персія згинула, Іспанія згинула. Всі великі держави гинуть. А ваша — чому ні? Скільки, ви думаєте, вона ще протягне? Вічність? Не забувайте, що й сама земля приречена згинути від вибуху Сонця десь за двадцять п’ять мільйонів років.

Нейтлі ніяково засовався на стільці.

— Ну, думаю, вічність — це дуже довго.

— Мільйон років? — наполягав в’їдливий старий з глумливим садистичним запалом. — Півмільйона? Жаби існують майже п’ятсот мільйонів років. А ви можете з певністю стверджувати, що Америка — з усією її потугою і багатством, з її неперевершеними вояками, з її рівнем життя проіснує стільки ж... як жаби?

Нейтлі закортіло врізати по цій хитрій пиці. Він благально озирнувся довкола, немов шукаючи, хто б допоміг оборонити майбутнє його країни від огидних наклепів з боку підступного і порочного супротивника. Але ніхто не прийшов на допомогу. В дальньому кутку салону Йосаріан з Данбаром хтиво мацали чотирьох чи п’ятьох пустотливих дівчаток і шість пляшок червоного вина, а Голодний Джо вже давно почвалав одним із таємничих коридорів, штовхаючи поперед себе, мов ненаситний деспот, стільки тілистих молодих шльондр, скільки міг захопити кволими ручками, що мерехтіли в повітрі, наче крила вітряка, і втиснути до одного ліжка.

Через поразку Нейтлі почувався ніяково. Його дівчина з виразом млосної нудьги безсоромно розляглася на м’якому дивані. Нейтлі геть занепав духом через її цілковиту байдужість до нього, через ту саму її сонну і мляву поставу, яку він пригадав з такою ясністю, з таким щемом і болем, коли вона вперше глянула на нього і відвернулася в переповненій вітальні квартири для рядових за грою в блекджек. Її млосні вуста були розтулені у довершену літеру «О», і лише Богові було відомо, на чому вона з такою тваринною апатією зупинила свій осклянілий і затуманений погляд. Старий спокійно чекав, пильно спостерігаючи за Нейтлі з усмішкою, водночас зневажливою і співчутливою. Спритна, гнучка блондинка з красивими ногами і медового кольору шкірою зручно розсілася на бильці крісла старого і почала мляво і кокетливо пестити його кощаве, бліде, розпусне обличчя. Нейтлі весь напружився від гострого обурення на вигляд такої безсоромності чоловіка настільки старого. Він пригнічено відвернувся і спитав себе, чому б йому просто не взяти свою дівчину і не піти з нею до ліжка.

Цей ниций, хижий, диявольський старий нагадував Нейтлі його рідного батька, тому що анітрішечки не був на нього схожий. Нейтлів батько був пристойний сивочолий джентльмен, який бездоганно вдягався; цей старий був нечупарне ледащо. Нейтлів батько — розважливий, тверезий і відповідальний чоловік; цей старий — легковажний і розбещений. Нейтлів батько — стриманий і культурний; цей старий — хамло. Нейтлів батько вірив у честь і знав відповіді на всі запитання; цей старий ні у що не вірив і мав лише запитання. У батька Нейтлі були благородні сиві вуса; у цього старого вусів не було зовсім. Нейтлів батько, як і батьки всіх знайомих Нейтлі, був поважний, мудрий і шанований; цей старий був украй відразливий, і Нейтлі знову кинувся в суперечку з ним, сповнений рішучості спростувати всю його підлу логіку й інсинуації такими сильними аргументами, що привернуть увагу тієї знудженої, флегматичної дівчини, в яку він так шалено закохався, і вона пишатиметься ним довіку.

— Ну, щиро кажучи, я не знаю, скільки саме років проіснує Америка, — безстрашно провадив він. — Я гадаю, ми не можемо існувати вічно, якщо весь світ має рано чи пізно згинути. Але я точно знаю, що ми вціліємо і наш тріумф буде тривати ще дуже, дуже довго.

— Як довго? — дражнив його старий блюзнір у зловтішному піднесенні. — До жаб не дотягнете?

— Набагато довше, ніж ми з вами, — навмання бовкнув Нейтлі.

— Ох, і це все? Тоді це не так уже й багато, якщо взяти до уваги вашу наївність і безстрашність і мій дуже, дуже похилий вік.

— Скільки вам років? — поцікавився Нейтлі, мимо власної волі заінтригований і зачарований старим.

— Сто сім, — старий весело реготнув, помітивши, як Нейтлі спохмурнів. — Бачу, ви і цьому не вірите.

— Я не вірю жодному вашому слову, — відповів Нейтлі з боязкою примирливою усмішкою. — Я вірю лише в те, що Америка виграє війну.