Розділ 19

— Тільки що, капелане?

— Сер, — сказав капелан, — дехто з людей дуже незадоволений, що ви підвищили норму бойових вильотів до шістдесяти. Мене просили про це з вами поговорити.

Полковник мовчав. Поки капелан чекав, його обличчя почервоніло аж до корінців рудуватого волосся. Полковник тримав його в нестерпній напрузі довгим, байдужим поглядом, позбавленим будь-якої емоції.

— Скажіть їм, що йде війна, — нарешті порадив він неживим голосом.

— Дякую, сер, скажу, — відповів капелан у пориві вдячності за те, що полковник нарешті заговорив. — Вони хотіли б знати, чому ви не викличете кілька екіпажів із резервних частин, які чекають в Африці, щоб ті їх замінили і дали можливість поїхати додому.

— Це адміністративне питання, — сказав полковник. — Не їм його вирішувати. — Він ліниво махнув рукою в бік стіни. — Візьміть собі помідор, капелане. Не соромтесь, я пригощаю.

— Дякую, сер. Сер...

— Нема за що. Як вам живеться в лісі, капелане? Все як має бути?

— Так, сер.

— Прекрасно. Звертайтеся в разі потреби.

— Так, сер. Дякую, сер. Сер...

— Дякую, що заскочили, капелане. Маю трохи роботи. Дайте знати, якщо придумаєте, як нам потрапити на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», гаразд?

— Так, сер, обов'язково. — Надзвичайним зусиллям волі капелан опанував себе і зухвало кинувся вперед. — Мене особливо турбує стан одного з наших бомбардирів, сер. Йосаріана.

Полковник рвучко підвів очі, щось неясно пригадуючи.

— Кого? — спитав він з тривогою.

— Йосаріана, сер.

— Йосаріана?

— Так, сер. Йосаріана. Він у дуже поганому стані, сер. Боюсь, він може довго не витримати і з розпачу накоїть біди.

— Це правда, капелане?

— Так, сер. Боюся, що так.