Розділ 10

— Немає.

— Тоді чому ви тут сидите?

— А де ж мені сидіти? В клятому клубі офіцерів з полковником Каткартом і Корном? Ви знаєте, що я тут роблю?

— Сидите.

— Я маю на увазі — в ескадрильї. Не в наметі. Не будьте вже аж таким мудрагелем. Здогадуєтесь, чим займається лікар в ескадрильї?

— В санчастинах інших ескадрилій наглухо позабивали двері, — зауважив Данбар.

— Якщо хтось увійде до мене, я звільню його від польотів, — поклявся доктор Стабз. — Плювати я хотів на те, що вони скажуть.

— Ви не можете нікого звільнити, — нагадав йому Данбар. — Хіба не знаєте наказів?

— Я покладу його на сраку одним уколом і вже точно забороню літати, — сардонічно реготнув доктор Стабз на саму думку про таку можливість. — Уявили собі, що можуть наказом скасувати прийом хворих. Вилупки. Ух, знов паде. — Знову закрапав дощ, спочатку по деревах, потім по калюжах, а відтак, з легким заспокійливим шурхотом, по брезентовому даху. — Усе промокло, — зауважив доктор Стабз з відразою. — Навіть клозети і пісуари збунтувалися. Весь клятий світ смердить, як гробовище!

Коли він замовк, запала бездонна тиша. Впала ніч. З’явилося відчуття безмежної самотності.

— Увімкніть світло, — запропонував Данбар.

— Світла немає. Ліньки запускати генератор. Колись я ловив кайф від того, що рятував людські життя. А тепер думаю, який до біса в цьому сенс, коли всі й так помруть.

— О, в тому є сенс, не переживайте, — запевнив його Данбар.

— Справді? Який сенс?

— Сенс у тому, щоб не дати їм померти якомога довше.

— Ну та, але який все-таки сенс, якщо всі рано чи пізно повмирають?

— Штука в тому, щоб не думати про це.

— Забудьте про хитрість. Який в дідька сенс?

Данбар замислився на кілька хвилин.

— А хто його в дідька знає?