Розділ 20

—Іди, — сказав Ґеральт. — Покинь це місце й рушай своїм шляхом.

Бреген заховав меч. Випростався. Коли йшов залою, його очі змінювалися. Зіниці розширялися на всю райдужку.

— Це брехня, — сказав Ґеральт, коли Бреген його минав, — начебто Весемір видав про тебе наказ. Відьмаки не б’ються з відьмаками, не схрещують із ними мечі. Але якщо колись повториться те, що сталося в Ієлло, якщо дійде до мене звістка про щось таке… Тоді я зроблю виняток. Відшукаю тебе та вб’ю. Сприйми це застереження серйозно.

Глуха тиша панувала в корчемній залі ще кілька хвилин після того, як за Брегеном зачинилися двері. Повне полегшення зітхання Любистка в цю мить здалося дуже гучним. Але скоро рух відновився. Місцеві п’янички тихцем змилися, навіть не допивши до кінця горілку. Купці залишилися, хоча й притихли та зблідли, і наказали відійти від столу челяді під приводом пильно сторожувати біля коней та фургонів, які явно під загрозою, коли така ото сумнівна компанія поблизу. Жриці оглянули скалічену шию товаришки, подякували Ґеральтові мовчазними поклонами й подалися на спочинок, скоріше за все, у стодолу, бо сумнівно, щоби корчмар надав їм ліжка в спальній залі.

Ґеральт поклоном та жестом запросив за стіл світловолосу, завдяки якій він отримав назад свої мечі. Та скористалася із запрошення явно охоче, без жалю покинувши свого колишнього товариша, того урядника, залишивши його з набурмосеним обличчям.

— Я Тіціана Фреві,— представилася вона, подаючи Ґеральтові руку й по-чоловічому її стискаючи. — Рада познайомитися.

— З усією приємністю з мого боку.

— Було трохи нервово, га? Вечори в придорожніх корчмах бувають нудні, але сьогодні було цікаво. Певної миті я навіть почала потроху боятися. Але як мені здається, то були тільки такі чоловічі змагання? Мірялися тестостероном? Або мірялися навзаєм, у кого довший? Реальної загрози не було?

— Не було, — збрехав він. — Головним чином через мечі, які я з твоєю допомогою віднайшов. Дякую за них. Але трохи не розумію, яким чином вони опинилися в тебе.

— Це мало залишитися секретом, — пояснила вона спокійно. — Мені доручили підкинути тобі мечі тихцем і скритно, після чого зникнути. Але умови раптом змінилися. Мені довелося, бо того потребувала ситуація, віддати тобі зброю явно, з відкритим, так скажу, заборолом. Тож відмовити тобі зараз у поясненнях було б неввічливо. Тому в поясненнях я не відмовлю, беручи на себе відповідальність за те, що видам таємницю. Мечі я отримала від Йеннефер із Венґерберга. Це мало місце в Новіграді два тижні тому. Я двімвеандра. Зустріла я Йеннефер випадково в майстрині, у якої саме проходжу практику. Коли вона довідалася, що я вирушаю на південь і коли моя майстриня за мене поручилася, пані Йеннефер доручила мені цю місію. І дала рекомендаційний лист до своєї знайомої магічки з Марібора, у якої я маю намір відтепер практикувати.

— Як… — Ґеральт проковтнув слину. — Як вона там себе має? Йеннефер? Усе в неї нормально?

— Якнайкраще, як можу судити. — Тіціана Фреві глянула на нього з-під вій. — Має себе добре, виглядає так, що лише заздрити. Я й заздрю, якщо вже залишатися щирою.

Ґеральт устав. Підійшов до корчмаря, який від страху ледь не зомлів.

— Та не треба було… — сказала скромно Тіціана, коли за мить корчмар поставив перед ними глечик «Ест-Ест», найдорожчого білого з Туссану. І кілька додаткових свічок, заткнутих у шийки старих пляшок. — Зайві клопоти, — додала вона, коли за мить на столі постали полумиски: один— з пластами підсушеної шинки, другий— з в’яленою фореллю, третій— з асортиментом сирів. — Ти забагато витратиш, відьмаче.

—Є нагода. І є чудове товариство.

Вона подякувала, кивнувши. Та всміхнувшись. Усмішка була вродливою.

Будь-яка чародійка, що скінчила школу магії, ставала перед вибором. Могла залишитися в університеті як асистентка майстринь-процепторок. Могла просити котрусь із незалежних майстринь про те, аби перейти під дах як постійна практикантка. Або могла обрати шлях двімвеандри.

Система ця була запозичена в цехах. У багатьох із них учень, який підіймався до підмайстра, мав обов’язок здійснити мандрівку, під час якої брався за тимчасову роботу в різних майстернях, у різних майстрів, то тут, то там, урешті, через скількись там років він повертався, аби скласти іспит та прийняти чин майстра. Утім, була й різниця. Змушеним мандрувати, але таким, що залишилися без праці, підмайстрам досить часто заглядав у вічі голод, а мандрівка часто ставала поневіряннями. Двімвеандрою ставали з власної волі й бажання, а Капітул чародіїв створював для мандруючих магічок спеціальний стипендіальний фонд— з того, що Ґеральтові доводилося чути, досить великий.

— Той жахливий тип, — приєднався до розмови поет, — носив медальйон, схожий на твій. То був один із Котів, вірно?

— Вірно. Я не хочу про це говорити, Любистку.