Розділ 20

— Я дуже вибачаюся, — сказала Тіціана. — Це моя вина. Пробач.

— Немає чого пробачати, ти ні в чому не винна. А вони хай удавляться, Ріссберг разом із судами. Пане господарю! Глечик «Ест-Ест», як можна просити!

Скоро вони залишилися єдиними гостями в залі, а корчмар демонстративними позіханнями давав їм зрозуміти, що час закінчувати. Першою пішла до себе Тіціана, незабаром за нею рушив і Любисток.

Ґеральт не пішов до кімнатки, яку він займав разом із поетом. Замість того тихенько постукав у двері Тіціани Фреві. Та відчинила миттєво.

— Я чекала, — промуркотіла, затягаючи його всередину. — Я знала, що ти прийдеш. А якби ти не прийшов, я б пішла тебе шукати.

Мусила його приспати магічно, інакше він точно б прокинувся, коли вона виходила. А вийти вона мусила на світанку, ще в темряві. Залишився після неї запах. Делікатний аромат ірису та бергамоту. І чогось іще. Троянди?

На столику, на його мечах, лежала квітка. Троянда. Одна з білих троянд із поставленого перед корчмою вазона.

Ніхто не пам’ятав, чим було це місце, хто його збудував, кому й для чого воно служило. За корчмою, у котловині, залишилися руїни давньої будівлі, колись великого й напевне багатого комплексу. Від будинків не залишилося практично нічого: залишки фундаментів, заґратовані ями, тут і там— кам’яні блоки. Решту розібрали та розграбували. Будівельний матеріал був цінним, нічого не мало права бути змарнованим.

Вони увійшли під залишки розбитої арки, колись гордовитої, а зараз схожої на шибеницю; враження це лише посилював плющ, що звисав, наче обрізана мотузка. Ішли вони алейкою, що створював ряд дерев. Дерева сухі, покручені та калічкуваті, наче пригнічені тягарем прокляття, що тяжіло над цим місцем. Алейка вела до саду. Вірніше, до того, що колись садом було. Клумби барбарисів, дроку та шипшини, колись, напевне, уміло підстрижених, сьогодні були дикою та безладною плутаниною гілок, колючих лоз та сухого бадилля. З плутанини тієї визирали залишки скульптур та барельєфів, у більшості, здавалося, повноростових. Рештки ті були такими незначними, що неможливо навіть приблизно окреслити, кого— або що— ті скульптури представляли. Зрештою, це не мало особливого значення. Пам’ятники були минулим. Вони не витримали дотепер, тож значення вже не мали. Залишилися руїни, а вони, здавалося, залишатися будуть довго, бо руїни є вічними.

Руїна. Пам’ятник розбитого світу.

— Любистку.

— Так?

— Останнім часом усе, що могло піти погано, пішло погано. І здається мені, що це я все просрав. Чого б я не торкався, усе змінювалося.

— Так тобі видається?

— Так мені видається.

— Ну то, напевне, так воно і є. Коментарів не очікуй. Мені набридло коментувати. А зараз пожалій себе в тиші, якщо можу про це попросити. Я саме творю, твій лемент виводить мене з концентрації.

Любисток усівся на поваленій колоні, зсунув капелюх на потилицю, поклав ногу на ногу, підкрутив кілочки на лютні.

Мигтять свічки, й вогонь погас.

Повіяв вітер, різкий та холодний…

І справді повіяв вітер, різкий та раптовий. А Любисток припинив грати. І голосно зітхнув.