Розділ 20

Корчма, до якої вони дісталися наприкінці дня, була, як свідчила мальована вивіска, корчмою «Під кабаном та оленем». Але це була єдина дичина, яку пропонував трактир: у меню нічого такого не значилося. Тутешньою фірмовою стравою була каша зі шматками жирної свинини та густою підливкою з цибулі. Любисток для порядку трохи покрутив носом над надто плебейською на його думку стравою. Ґеральт не нарікав. Свинину небагато в чому можна було звинуватити, підливка була нормальна, а каша— доварена. А це останнє вдавалося далеко не всім кухаркам і не в кожній придорожній корчмі. Могло б бути й гірше, особливо маючи на увазі обмежений вибір. Ґеральт уперся, аби за день подолати найбільшу дистанцію, та в заїздах, які вони минали раніше, затримуватися він не хотів.

Корчма «Під кабаном та оленем», як виявилося, стала точкою останнього етапу денної мандрівки не тільки для них. Одну з лавок під стіною займали проїжджі купці. Купці новочасні: на відміну від традиційних, ставилися вони до слуг без презирства й не вважали, що честь їхня постраждає від сидіння поряд із тими. Новочасність та толерантність мали, звісно, свої межі— купці займали один кінець столу, слуги— другий, демаркаційну лінію було легко помітити. Як і в їжі. Пахолки їли свинину з кашею, фірмову страву тутешньої кухні, а запивали все розведеним пивом. Панове купці отримали по курчатку й кілька глечиків вина.

Біля протилежного столу, під опудалом голови кабана, вечеряла пара: світловолоса дівчина та старший чоловік. Дівчина була вдягнена багато, дуже поважно, зовсім не по-дівочому. Чоловік виглядав урядником, причому не найвищої ланки. Пара вечеряла разом, розмову вела досить жваву, але було це знайомство недавнє і, скоріше, випадкове— це можна було зрозуміти з поведінки урядника, який наполегливо догоджав дівчині в явних надіях на щось більше, а дівчина приймала те з ввічливим, хоча й досить іронічним визнанням.

Одну з коротких лавок займали чотири жриці. Мандрівні лікарки, як просто було впізнати по сірих шатах та капорах, що приховували волосся. Їжа, яку вони споживали, зауважив Ґеральт, була більш ніж скромною, щось наче ячмінна каша без підливки. Жриці ніколи не жадали плати за своє лікування, лікували всіх і задарма, звичай наказував надавати їм взамін, коли про те просили, гостинність та ночівлю. Корчмар із «Кабана та оленя» звичай знав, але, схоже, мав намір відбутися від них найдешевшим коштом.

На сусідній лаві, під оленячими рогами, розсілися троє місцевих, зайняті фляжкою житньої: схоже, не першою. Заспокоївши вже сяк-так щовечірню потребу, вони шукали розваги. Зрозуміло, знайшли собі її досить швидко. Жрицям не пощастило. Хоча, напевне, уже вони до таких речей звикли.

Стіл у кутку зали займав тільки один гість. Як і стіл, прихований у тіні. Гість, як зауважив Ґеральт, не їв і не пив. Сидів нерухомо, спершись спиною на стіну.

Троє місцевих не зупинялися, їхні жартики та зачіпки до жриць ставали все більш вульгарними та непристойними. Жриці зберігали стоїчний спокій, ніяк не звертаючи на те уваги. Місцевих це, схоже, починало злити, і оковита, що все зменшувалася у фляжці, тільки розпалювала ту злість. Ґеральт заходився швидше працювати ложкою. Вирішив набити п’яницям морди, але не хотів, аби каша охолола.

— Відьмак Ґеральт із Рівії.

У кутку, у тінях, раптом розгорівся вогонь.

Самотній чоловік, який сидів за столом, підняв руку. З його пальців вистрелили невеличкі язички полум’я. Чоловік наблизив руку до свічника, що стояв на столі, по черзі запалив усі три свічки. Дозволив, аби ті добре його освітили.

Волосся він мав, наче попіл, на скронях же було воно заткане білосніжними нитками. Бліде, наче трупне, обличчя. Гачкуватий ніс. І світло-жовті очі з горизонтальною зіницею.

На його шиї, витягнений з-під сорочки, блищав у світлі свічок срібний медальйон.

Голова кота з вишкіреними зубами.

— Відьмак Ґеральт із Рівії,— повторив чоловік у тиші, що встановилася в залі.— По дорозі до Визіми, як вважаю? По нагороду, обіцяну королем Фольтестом? За двома тисячами оренів? Я вірно здогадався?

Ґеральт не відповів. Навіть не здригнувся.

— Не питаю, чи ти знаєш, хто я такий. Бо напевне знаєш.

— Небагато вас залишилося, — спокійно відповів Ґеральт. — Тож вирахувати зовсім легко. Ти Бреген. Якого ще звуть Котом з Ієлло.

— Отакої,— пирхнув чоловік із котячим медальйоном. — Славетний Білий Вовк знає моє ім’я. Справжня честь. Те, що ти маєш намір вкрасти мою нагороду, я, напевне, теж маю вважати за честь? Може, мені поступитися тобі першістю, уклонитися та перепросити? Як у вовчій зграї, відступити від здобичі та чекати, махаючи хвостом, поки вожак зграї наїсться? Поки ласкаво вирішить залишити рештки?

Ґеральт мовчав.

— Я не поступлюся тобі першістю, — продовжив Бреген, якого звали Котом з Ієлло. — І не стану ділитися. Ти не поїдеш до Визіми, Білий Вовче. Не вкрадеш у мене нагороду. Кажуть, начебто Весемір віддав щодо мене наказ. То ти маєш нагоду його виконати. Виходь перед корчмою. На майдан.