Розділ 13

— Необхідне для виплавки заліза, — закінчив Ґеральт. — А гутництво— найважливіша й найрозвиненіша галузь ремесла. Знаю. Зовсім недавно повчав мене цього один чародій. Обізнаний із вугіллям та гутництвом.

— Не дивина, що обізнаний, — пирхнув ґном. — Капітул чародіїв має більшість часток у спілках промислового осередку під Горс Веленом, а кілька гут та пудлінгових печей належать їм повністю. Чародії тягнуть із гутництва чималі профіти. Як і з інших галузей. Може, і заслужено, бо ж, урешті-решт, найчастіше то вони розробляли технології. Але ж могли покінчити з лицемірством, визнати, що магія— це не доброчинність, не філантропія на потреби суспільства, а ремесло, з якого отримують зиск. Але що я там кажу, ти ж і сам знаєш. Ходімо, там є корчемка, відпочинемо. А може, і заночувати доведеться, бо вже сутеніє.

Корчемка своєї назви не заслуговувала геть, але не можна було цьому дивуватися. Обслуговувала вона лісорубів та плотогонів із загати, яким було все одно, де пити, аби було що пити. Клуня з дірявою стріхою, зіпертою на жердини, кілька столів та лавок із недбало обструганих дощок, кам’яна пічка— більших зручностей навколишня спільнота не потребувала й не очікувала, досить їм було діжок, що стояли за порогом і з яких корчмар цідив пиво, та абиякої ковбаси, яку корчмарка, як мала бажання та настрій, готова була обсмажити на вугіллі.

Ґеральт та Аддаріо також не дуже комизилися, узявши до уваги, що пиво було свіжим, з тільки-но відчопованої діжки, а трохи компліментів вистачило, аби корчмарка погодилася підсмажити та подати їм кільце кров’янки з цибулею. Після цілого дня мандрів лісами для Ґеральта ця кров’янка дорівнювала телячій вирізці з овочами, кабанячій лопатці, тюрбо в чорнилах та іншим чудасіям шеф-кухаря австерії «Natura Rerum». Хоча, сказати правду, трохи він за австерією сумував.

— Цікаво, — Аддаріо жестом покликав корчмарку, замовив іще пива, — чи знаєш ти долю отого пророка?

Перш ніж усістися за стіл, вони поглянули на замшілий камінь, що стояв поряд із віковим дубом. Вирубані на зарослій поверхні моноліту літери інформували, що на цьому місці в день свята Бірке року 1133 post Resurrectionem пророк Лобода виголосив проповідь для своїх учнів, а обеліск для пам’яті про ту подію оплатив та в році 1200 поставив Спіридон Аппс, майстер басонний із Рінди, магазин на Малому Ринку, якість висока, ціни доступні, запрошуємо.

— Знаєш, — Аддаріо вигріб із миски залишки кров’янки, — історію отого Лободи, якого звуть пророком? Я кажу про правдиву історію.

— Жодної не знаю. — Відьмак витер миску хлібом. — Ні правдивої, ні вигаданої. Не цікавився я.

— Тоді послухай. Справа сталася років сто з гаком тому, здається, що недовго після дати, вирізаній на цьому камені. Нині, як добре тобі відомо, драконів майже не видно, хіба десь у далеких горах, посеред пустиней. А в тамті часи траплялися вони часто й чимало дошкуляли. Вважали, що повні скотини пасовиська— то начебто великі їдальні, де можна нажертися досита й без особливого зусилля. На щастя для селян, навіть великий гад обмежувався одним-двома бенкетами на квартал, але жер стільки, що міг загрожувати скотарству, особливо якщо до якоїсь місцини починав навідуватися надто часто. Один величезний став навідуватися в одне село під Кедвеном. Прилітав, з’їдав кількох овець, дві чи три корови, а на десерт хапав собі кілька коропів зі ставків. Потім пахкав вогнем, підпалював клуню або стіг, після чого відлітав.

Ґном ковтнув пива, відригнув.

— Селяни намагалися дракона лякати, пробували різних пасток та підступів— усе дарма. І треба ж було такому статися, що до недалекого Бан Арду саме причалапав з учнями отой Лобода, славетний уже на ту пору, називаний пророком, маючи купу прихильників. Хлопи звернулися до нього по допомогу, а він, на диво, не відмовив. Тож, як дракон прилетів, Лобода пішов на пасовище й почав накладати на нього екзорцизми. Дракон спочатку обсмажив його вогнем, наче качку. А потім проковтнув. Отак просто проковтнув. І відлетів у гори.

— Це кінець?

— Ні. Слухай далі. Учні пророка поплакали, порепетували, а тоді найняли слідопитів. Наших, ґномських, із драконячими питаннями обізнаних. Ті з місяць вистежували дракона. Стандартно, ідучи по сліду куп, що той гад навалював. А учні біля кожної купи падали навколішки й греблися в ній, ревно ридаючи, виловлюючи рештки свого майстра. Нарешті склали весь комплект, а скоріше, те, що комплектом вважали й що насправді було досить хаотичною збираниною не дуже чистих кісток: людських, коров’ячих та баранячих. Усе те ниньки лежить у саркофазі в храмі в Новіграді. Як чудесна реліквія.

— Признайся, Аддаріо, ти цю історію вигадав. Або добряче підкоригував.

— Звідки така підозра?

— Звідти, що я нерідко слухаю одного поета. А той, як має на вибір версію правдиву чи версію захопливу, завжди обирає другу, яку ще й прикрашає додатково. А всі звинувачення щодо того відкидає із софізмом, що якщо щось не співпадає з правдою, то це аж ніяк не повинно означати, що правдою воно не є.

— Дай угадаю, що це за поет. Вочевидь, це Любисток. А історія має свої закони.

—Історія, — усміхнувся відьмак, — то реляція здебільшого брехлива щодо подій, здебільшого неістотних, передана нам істориками, здебільшого дурнями.

— Також і цього разу відгадаю автора цитати, — вишкірив зуби Аддаріо Бах. — Висогота з Корво, філософ та етик. А ще й історик. Що ж до пророка Лободи… Що ж, історія, як сказано вже, це історія. Але я чув, що в Новіграді жерці часом виймають залишки пророка із саркофага й дають цілувати вірним. Якби воно саме так і було, я б на твоєму місці від цілування стримався б.

— Стримаюся, — пообіцяв Ґеральт. — А що стосується Новіграда, раз ми вже про це…