Розділ 13

— Прибув диліжансом із Цідаріса й чекаю на пересадку. Час тягнеться, тож сидимо ми з паном відьмаком, балакаємо та переробляємо пиво на урину.

— Пересадку, значить, — повторив вахмістр. — Розумію. А ви двійко? Хто такі? Так, ви, до вас говорю!

Трент відкрив рота. Заморгав. І щось собі буркнув.

— Га? Як? Встань! Хто ти за один, питаю?

— Облиште його, пане офіцер, — повільно сказав Аддаріо Бах. — То мій слуга, мною найнятий. Дурень він, повний ідіот. Сімейний недуг. На щастя, брати його менші— ті вже цілком нормальні. Мати їхня нарешті зрозуміла, що як вагітною вона є, то не можна пити з калюжі перед заразним шпиталем.

Трент іще ширше роззявив рота, опустив голову, застогнав, забурчав.

Лігенза також забурчав, зробив рух, наче хотів підвестися. Ґном поклав йому руку на плече.

— Сиди, хлопче. І мовчи, мовчи. Я знаю теорію еволюції, відаю, від якої істоти людина походить, немає потреби про те нагадувати. Даруйте й ви йому, пане комендант. Це також мій слуга.

— Ну так… — Вахмістр усе ще придивлявся підозріло. — Слуги, виходить. Якщо ви так кажете… А вона? Ота молодка в чоловічому одязі? Гей! Устань, бо хочу на тебе подивитися! Хто така? Відповідай, як запитую!

— Ха-ха, пане комендант, — засміявся ґном. — Вона? То повія, значить, дівчина легкої поведінки. Найняв я її собі в Цідарісі для трахання. З дупою в подорожі не так сумно, то вам будь-який філософ засвідчить.

Він із розмаху пацнув Дзиґу по задку. Дзиґа поблідла від люті, заскреготіла зубами.

— Ну так, — скривився вахмістр. — Як я відразу не розпізнав. Адже видно. Половинна ельфійка.

— Хєр твій половинний, — гарикнула Дзиґа. — Половинка того, що за стандарт іде!

— Тихо, тихо, — стримав її Аддаріо Бах. — Не сердьтеся, пане полковник. Оце ж така мені нахабненька трапилася курва.

До залу увірвався солдат, склав доповідь. Вахмістр Ковакс випростався.

— Банду вислідкували! — заявив. — Ідемо щодуху в погоню! Вибачте за проблеми. Служба!

Він вийшов, за ним слідом— солдати. За мить із подвір’я донісся кінський тупіт.

— Даруйте, — сказав за хвилину тиші Аддаріо Бах до Дзиґи, Трента та Лігензи. — Даруйте за цей спектакль, вибачте за слова спонтанні та жести простолінійні. Правду мовлячи, вас я не знаю, і до вас у мене ані любові, ані діла, але сцен повішання не люблю я ще більше, вид повішених, коли ті ногами б’ють, сильно мене пригноблює. Звідси ці мої ґномські фривольності.

—Ґномським фривольностям ви життям завдячуєте, — додав Ґеральт. — Треба б було ґномові подякувати. Я бачив вас у справі там, на селянському подвір’ї, знаю, що ви за пташки. Я б і пальцем не ворухнув на ваш захист, такої вистави, як оце пан ґном, я б і не схотів, і не зумів би відіграти. Тож ви б уже висіли, уся ваша трійця. Тому йдіть собі звідси. І я радив би вам обрати зворотний напрямок до того, яким вахмістр та його кіннота пішли. …А про це й не мисліть, — відрізав, побачивши їхні погляди, спрямовані на ввіткнуті в стелю мечі.— Їх ви не отримаєте. Станете без них менш схильними до грабунку та примусу. Геть.

— Нервово було, — зітхнув Аддаріо Бах, ледь за трійцею зачинилися двері.— От суча мати, аж досі руки в мене трусяться. У тебе— ні?