Розділ 13

— Ні,— Ґеральт усміхнувся спогадам. — З цієї точки зору я трохи… дефектний.

— Щастить декому, — вишкірився ґном. — Навіть дефекти їм трапляються файні. Ще по пиву?

— Ні, дякую, — похитав головою Ґеральт. — Час мені в дорогу. Опинився я в ситуації, у якій, скажімо так, вітається поспіх. І в якій, скоріше, нерозсудливим є довге перебування на одному місці.

— Це я, скажу прямо, зауважив. І запитань не ставлю. Але знаєш що, відьмаче? Якось зникло в мене бажання сидіти на цій станції й два дні бездіяльно чекати на кур’єрський. По-перше, нудьга б мене прикінчила. По-друге, та панна, яку ти переміг мітлою в поєдинку, дивним поглядом зі мною прощалася. Що ж, в азарті я трохи перегнув. Вона, певно, не з тих, яких безкарно можна по задниці поплескувати та курвою називати. Може вона повернутися, а я волів би, аби мене тоді тут не було. Тож, може, разом у дорогу?

— Охоче. — Ґеральт знову всміхнувся. — У добрій компанії в подорожі не так сумно, то вам будь-який філософ засвідчить. Якщо напрямок у нас співпадає. Мені треба до Новіграда. Мушу дістатися туди до п’ятнадцятого липня. Конче необхідно до п’ятнадцятого.

Він мусив бути в Новіграді найпізніше п’ятнадцятого липня. Зазначив те, коли чародії його наймали, купуючи два тижні його часу. «Жодних проблем, — глянули на нього зверхньо Пінетті та Цара. — Жодних проблем, відьмаче. Будеш у Новіграді, озирнутися не встигнеш. Телепортуємо тебе прямо на Головну вулицю».

— До п’ятнадцятого, ха, — почухав бороду ґном. — Сьогодні дев’яте. Небагато часу залишилося, а воно шмат дороги. Але є спосіб, аби дістатися туди вчасно.

Він устав, стягнув із кілка та вдягнув на голову шпичастий капелюх із широкими крисами. Закинув на плече сакви.

— Поясню тобі все в дорозі. Рушаймо разом на шлях, Ґеральте з Рівії. Бо напрямок у нас цілком співпадає.

Крокували вони швидко, може, навіть зашвидко. Аддаріо Бах виявився типовим ґномом. А ґноми, хоча й користувалися в разі потреби або для зручності чи то транспортом, чи то тваринкою, верховою, тягловою чи в’ючною, надавали рішучу перевагу пішому маршу, бо пішоходами були за покликанням. Ґном може пішки подолати за день дистанцію тридцять миль, як, наприклад, людина верхи; причому ґном— із багажем, який звичайна людина навіть не підняла б. За ґномом без багажу людина й встигнути не в змозі. Як і відьмак. Ґеральт про те забув, але через якийсь час був змушений просити Аддаріо, аби той сповільнився.

Марширували вони лісовими просіками, а подекуди й бездоріжжям. Аддаріо дорогу знав, на місцевості орієнтувався чудово. У Цідарісі— пояснював— мешкає його родина, настільки численна, що там раз у раз трапляється якась сімейна нагода: то весілля, то хрестини, то похорон із поминками. Згідно з ґномським звичаєм, відсутність на родинній імпрезі виправдовувалася виключно нотаріально завіреним свідченням про смерть, бо живі члени родини від імпрез цих відкараскатися не могли. Тож шлях до Цідаріса й назад Аддаріо знав досконало.

— Нашою метою, — пояснював, крокуючи, — є поселення Вітерна, що лежить над заплавою Понтару. У Вітерні є пристань, барки та човни часто там причалюють. Якщо буде нам трохи щастя, швиденько трапиться якась нагода, на щось ми та завантажимося. Мені до Третогора треба, тож я вийду на Журавлиній Купині, а ти попливеш далі й опинишся в Новіграді за якісь три-чотири дні. Повір, то найшвидший спосіб.

— Вірю. Сповільнися, Аддаріо, прошу. Я ледь устигаю. Чи в тебе якась пов’язана з ходінням професія? Може, ти лоточник?

— Я гірник. На мідяному руднику.

— Ну напевне. Кожен ґном— гірник. І працює в копальнях у Магакамі. Стоїть із кайлом у забої та рубає руду.

— Ти піддаєшся стереотипам. За мить скажеш, що будь-який ґном лається, як собака. І що кілька кухлів— і кидається на людей із сокирою.

— Цього я не скажу.

— Моя копальня не в Магакамі, а в Мідянці, під Третогором. Я не стою там і не рубаю руду, але граю на валторні в гірничому духовому оркестрі.

— Цікаво.

— Цікаво, — засміявся ґном, — дещо інше. Є кумедне співпадіння. Один із коронних номерів нашого оркестру зветься «Марш відьмаків». Звучить отак: «Тара-рара, бум, бум, умца-умца, рим-цим-цим, папарара-тара-рара, тара-рара, бум-бум-бум…»