Розділ 13

Лігенза та Трент уже мусили бачити Дзиґу в справі раніше, бо її фіаско просто приголомшило їх— поставали з відкритими ротами. На час досить довгий, аби відьмак устиг підхопити раніше помічену в кутку мітлу. Трент спочатку дістав у пику березовим віттям, а тоді поперек лоба держаком. Ґеральт підставив йому мітлу під ногу, копнув у згин коліна та повалив.

Лігенза трохи отямився, ухопив зброю, скочив до відьмака, тнучи від вуха. Ґеральт уникнув удару напівобертом, крутнув повний вольт, виставив лікоть, і Лігенза, винесений інерцією, надівся на лікоть горлом, захарчав та впав на коліна. Раніше, ніж упав, Ґеральт вирвав меча з його рук, кинув вертикально догори. Меч устромився в крокви й там залишився.

Дзиґа атакувала низько— Ґеральтові ледь вистачило часу, щоб ухилитися. Він підбив руку з мечем, схопив за плече, крутнув, підтяв ноги держаком мітли та знову кинув жінку на шинквас. Загуло.

Трент стрибнув, Ґеральт зацідив йому мітлою в обличчя раз, другий, третій дуже швидко. Потім держаком в одну скроню, у другу скроню й навідліг у шию. Ткнув йому держаком межі ноги, став поряд, схопив за руку, вигнув, вийняв меча з долоні, кинув його вгору. Меч увіткнувся в крокви й там і залишився. Трент відступив, затнувся об лавку й перекинувся. Ґеральт вирішив, що немає більше потреби його кривдити.

Лігенза підвівся на ноги, але стояв нерухомо, з опущеними руками, витріщаючись угору, на ввіткнуті в крокви мечі: високо, не дістати. Дзиґа атакувала.

Крутнула клинком, виконала фінт, коротко тяла навідліг. Цей стиль виправдовував себе в корчемних бійках, у тісняві та при поганому освітленні. Відьмакові не перешкоджало жодне освітлення чи його відсутність, а стиль цей він знав аж надто добре. Клинок Дзиґи тяв повітря, а фінт провернув її так, що відьмак опинився за її спиною. Вона крикнула, коли він сунув їй під руку держак мітли й викрутив ліктьовий суглоб. Вийняв меча з пальців, а саму відіпхнув.

— Я думав, — він оглянув меч, — цей притримати для себе. Як компенсацію за зусилля. Але роздумав. Не стану носити бандитської зброї.

Підкинув меча вгору. Клинок увіткнувся в крокви, затремтів. Дзиґа, бліда, наче пергамент, блиснула зубами з-за скривлених губ. Згорбилася та швидким рухом потягнулася за халяву по ножа.

— А оце, — оцінив він, дивлячись їй просто в очі,— дуже дурнуватий задум.

На гостинці застукотіли копита, захропіли коні, забрязкотіли обладунки. Під станцією раптом аж зароїлося від вершників.

— На вашому місці,— сказав Ґеральт до трійці,— я б сів у кутку на лавці. І удавав, що вас тут немає.

Гепнули відчинені двері, забрязкотіли остроги, до зали заскочили солдати в лисячих шапках і коротких чорних кубраках зі срібним гаптуванням. Командував ними вусань, підперезаний кармазиновим шарфом.

— Королівська служба! — оголосив, спираючи кулака на заткнутий за пояс буздиган. — Вахмістр Ковакс, другий ескадрон першої бандерії, збройні сили милостиво пануючого короля Фольтеста, пана Темерії, Понтару та Магакаму. У погоні за реданською бандою!

У кутку на лавці Дзиґа, Трент та Лігенза зосереджено дивилися на носаки своїх чобіт.

— Кордон перейшла свавільна купа реданських розбійників, найманих горлорізів та грабіжників, — оголошував далі вахмістр Ковакс. — Гультяї валять прикордонні стовпи, палять, грабують, катують та мордують королівських підданих. У сутичці з королівським військом побиті вщент, нині рятують голову, криються по лісах, чекають можливості, аби через кордон чмихнути. Могли такі в цій околиці з’явитися. Попереджаю, що надання їм допомоги, інформації або якої іншої підтримки буде вважатися за зраду, а за зраду в нас мотузка! Бачили тут, на станції, когось такого? Новоприбулих? Чи то підозрілих? А то я ще скажу, що за виказування розбійника або ж за допомогу в справі його ловіння дають нагороду. Сто оренів. Поштмейстере?

Поштмейстер стенув плечима, згорбився, забурмотів, заходився витирати шинквас, низько над ним схиляючись.

Вахмістр роззирнувся, із брязкотом острог підійшов до Ґеральта.

— Ти тут хто… Ха! Тебе я, здається, уже бачив. У Маріборі. По цьому волоссю білому пам’ятаю. Ти ж відьмак, вірно? Потвор різних слідопит та вбивця. Так?

— Саме так.

— Тоді я до тебе нічого не маю, а професія твоя, так скажімо, є почесною, — заявив вахмістр, одночасно вивчаючи поглядом Аддаріо Баха. — Пан ґном також поза підозрами, бо серед розбійників ніякого ґнома не бачили. Але задля порядку запитаю: що це ти на станції робиш?