— Наступний де? Пане командире?
— Покажу, — Шевлов розвернув коня. — Рушайте слідом.
Фурмани шмаганули волів— машинерія будівельників розмірено рушила хребтом узгір’я, ґрунтом, дещо розм’яклим після вчорашньої грози. Скоро вони опинилися біля чергового стовпа, оздобленого чорною бляхою, розмальованою ліліями. Стовп уже лежав, затягнений у кущі, компанія Шевлова встигла про це подбати. «Ото так перемагає прогрес, — подумав Шевлов, — ото так тріумфує технічна думка. Засаджений вручну темерійський стовп виривається й валиться умить. Забитий копром реданський стовп так легко із землі не витягнеш».
Він махнув рукою, указуючи будівельникам напрямок. Кілька стайє на південь. Аж за село.
Мешканців села— якщо ті кілька халуп та сараїв заслуговували на цю назву— вершники з компанії Шевлова вже зігнали на майдан і тепер кружляли навколо натовпу, здіймаючи пил, напирали на зігнаних конями. Ескерак, як завжди, гарячий, пригощав їх, не жаліючи, батогом. Інші крутилися на конях біля хат. Собаки гавкали, баби вили, дерлися діти.
До Шевлова під’їхало риссю троє вершників. Худий, наче тріска, Йан Малькін, званий Коцюбою. Просперо Басті, краще відомий як Сперрі. Та Елех Мор-Ду, яку звали Дзиґою, ця— на сивій кобилі.
— Зібрані, яко ти й наказав, — сказала Дзиґа, збиваючи на потилицю рисячий ковпак. — Усе село.
— Нехай їх утихомирять.
Зігнані стихли не без допомоги нагайок та київ. Шевлов під’їхав ближче.
— Як зветься ця діра?
— Воля.
— Знову Воля? Ні на гріш фантазії в цих хамів. Веди будівельників далі, Сперрі. Покажи, де мають поставити стовп, бо знову з місцем наплутають.
Сперрі свиснув, розвернув коня. Шевлов поїхав до зігнаних. Дзиґа та Коцюба стали збоку від нього.
— Мешканці Волі! — Шевлов звівся на стременах. — Увага, щось скажу! З волі та наказу його величності ласкаво пануючого короля Візіміра повідомляю вам, що нині ця земля, аж до прикордонних стовпів, належить королівству Реданія, а його величність король Візімір є вашим монархом і паном! Йому ви повинні віддавати честь, слухняність та данину. А з рентою та податками ви забарилися! За наказом короля ви маєте віддати той борг відразу ж. Присутньому тут комірникові до шкатулки.
— Як же воно? — крикнув хтось із натовпу. — Як же платити? Ми ж платили вже!
— Данину з нас митарі вже здерли!
— Здерли з вас комірники темерійські. Нелегально, бо тут не Темерія, а Реданія. Самі гляньте, де стовпи стоять.
— Але ж учора ще, — завив хтось із поселенців, — тут Темерія була! Як же воно так? Ми ж, кажемо, платили…
— Права не маєте!
— Хто? — крикнув Шевлов. — Хто це сказав? Я право маю! Маю наказ королівський! А ми є королівським військом! Кажу ось що: хто хоче тут на хазяйнуванні лишитися, має данину сплатити до гроша! Хто опиратиметься, того виженемо! Заплатили Темерії? То ви себе, мабуть, за темерійців маєте? Тоді геть, геть отуди, за кордон! Але з тим лише, що у дві руки взяти зумієте, бо господарство та скотина Реданії належать!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Відьмак. Сезон гроз» автора Анджей Сапковський на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 11“ на сторінці 7. Приємного читання.