Розділ 11

Він устав, тримаючись за стіл, скидаючи з нього книжки та сувої.

До приміщення увірвався Паштор. Ґеральт навіть не намагався скористатися Знаками. Підхопив зі столу оправлений у шкіру й бронзу гримуар, гепнув ним горбуна в горло. Паштор із розмаху сів на підлогу, випустив із рук арбалесту. Відьмак ударив іще раз. І, може, повторив би, але інкунабула вислизнула в нього зі здерев’янілих пальців. Він підхопив карафу зі столу й розгепав її об лоба Паштора. Горбун, хоча й залитий кров’ю та червоним вином, не здавався. Кинувся на Ґеральта, навіть не обтрусивши з повік шматочків кришталю.

— Буеее! — закричав, хапаючи відьмака за коліна. — Баааанг! До мене! До ме…

Ґеральт схопив зі столу ще один гримуар, важкий, в оправі, інкрустованій фрагментами людського черепа. Вальнув ним горбуна, аж полетіли шматки кості.

Дегерлунд захрипів, намагався підняти руку. Ґеральт зрозумів, що той спробує накласти закляття. Гримотіння важкезних ніг, що наближалося, свідчило, що Буе та Банг уже неподалік. Паштор уставав із підлоги, мацаючи навколо в пошуках зброї.

Ґеральт побачив на столі свій меч, схопив його. Похитнувся, ледь не впав. Схопив Дегерлунда за комір, приставив йому вістря до горлянки.

— Твій сігіль! — крикнув йому у вухо. — Телепортуй нас звідси!

Буе та Банг, озброєні скімітарами, зіткнулися у дверях та зав’язли в них, повністю заклинившись. Жоден і не подумав про те, аби дати дорогу іншому. Одвірок тріщав.

— Телепортуй нас! — Ґеральт схопив Дегерлунда за волосся, відвів йому голову назад. — Зараз! Інакше я переріжу тобі кадик.

Буе та Банг випали з дверей разом із фрамугою. Паштор знайшов арбалет та підняв його.

Дегерлунд тремтячою рукою розхилив сорочку, викричав закляття, але за мить до того, як їх охопила темрява, вирвався від відьмака та відкинув його. Ґеральт упіймав його за мереживний манжет і спробував притягнути ближче, але в ту саму мить портал спрацював, і всі відчуття, у тому числі й дотик, зникли. Він відчув, як якась стихія всмоктує його, шарпає та крутить ним, наче вир. Холод паралізував. На мить. Одна з найгірших та найпаскудніших митей його життя.

Він гепнувся об землю так, що аж загуло. Навзнак.

Розплющив очі. Навколо панував чорний морок, непроглядна темрява. «Я осліп, — подумав він. — Втратив зір?»

Не втратив. Просто була дуже темна ніч. Його— як це вчено називав Дегерлунд— tapetum lucidum діяли, вихоплюючи все світло, яке можна було вихопити. За мить він розпізнавав уже навколо абриси якихось дерев, кущів чи заростей.

А над головою, коли розійшлися хмари, він побачив зорі.

Інтерлюдія

Назавтра

Треба було віддати їм належне: будівельники з Фіндетанна зналися на своїй роботі й не лінувалися. Хоча сьогодні він уже бачив їх у ділі кілька разів, Шевлов із цікавістю спостерігав за встановленням чергового копра. Три поєднані колоди створювали ко́зла, до верхівки яких кріпили колесо. На колесо заводили мотузку, а до неї прикручували масивну окуту колоду, яку фахово називали бабою. Покрикуючи ритмічно, будівельники тягнули за мотузку, підіймали бабу на саму верхівку козел, після чого швидко її відпускали. Баба з розмаху падала на поставлений унизу стовп, забиваючи його глибоко в землю. Достатньо було трьох, максимум чотирьох ударів бабою, аби стовп ставав, як вмурований. Будівельники миттю розмонтовували копер та вантажили його елементи на віз, у той час як один із них залазив на драбину й прибивав до стовпа емальовану бляху з гербом Реданії— срібним орлом на червоному полі.

За допомогою Шевлова та його вільної компанії— як і за допомогою копрів та їхньої обслуги— провінція Приріччя, що входила до складу королівства Реданія, нині збільшила свою площу. Досить відчутно збільшила.

Майстер будівельників підійшов, витираючи чоло капелюхом. Він спітнів, хоча не робив нічого, якщо не мати на увазі кидання «курвами». Шевлов знав, що майстер запитає, бо запитував він щоразу.