Розділ 11

Голос Дегерлунда змінився. Його мить тому сльозливі очі паскудно запалали, а губи зловороже скривилися.

— Так, так добре. Міцно й чутливо, відьмаче. Наче я— та твоя Йеннефер.

Ґеральт зрозумів, що зараз буде. Але не встиг ані відіпхнути Дегерлунда, ані зацідити йому оголів’ям меча, ані хльоснути клинком по шиї. Просто не встиг.

В очах його блиснув мерехтливий проблиск. А відьмак умить потонув у червоному ніщо. У пронизливому холоді, у тиші, безформності та безчассі.

Приземлилися вони твердо, підлога з кам’яних плит наче скочила їм назустріч. Удар їх розділив. Ґеральт не встиг навіть добряче роздивитися. Відчув сильний сморід, запах бруду, змішаний із мускусом. Величезні та міцні лаписька цапнули його під пахви та за карк, товстезні палюхи легко обійняли біцепси: тверді, наче залізо, вони увіткнулися в нерви, у плечові сплетіння. Він увесь задерев’янів, випустив меча з безвладної руки.

Перед собою відьмак побачив горбуна з паскудною, усіяною виразками мордою, з черепом, укритим рідкими купками жорсткого волосся. Горбун, широко розставивши криві ніжки, цілився в нього з великого арбалета, а власне, з арбалести з двома сталевими, один над одним посадженими дугами луків. Обидві вони цілили в Ґеральта чотиригранні наконечники стріл завширшки добрі два дюйми та вигострені, наче бритви.

Сорель Дегерлунд стояв над ним.

— Як ти вже, напевне, зрозумів, — сказав, — ти потрапив не до Ріссбергу. Потрапив ти в мій притулок та обитель. У місце, де ми з моїм майстром проводимо експерименти, про які в Ріссберзі не знають. Я, як ти, напевне, знаєш, Сорель Альберт Амадор Дегерлунд, magister magicus. Я, чого ти ще не знаєш, є тим, хто заподіє тобі біль і смерть.

Наче здуті вітром, зникли удаваний переляк і награна паніка, зникло все, чим він прикидався. Там, на галявині вуглярів, усе було вдаваним. Перед Ґеральтом, що звисав у паралізуючій хватці сукатих лап, стояв цілком інший Сорель Дегерлунд. Сорель Дегерлунд тріумфуючий, переповнений пихою та нахабством. Сорель Дегерлунд, який шкірив зуби в злостивій посмішці. Посмішці, що змушувала згадувати про сколопендр, які пролазять крізь шпарини під дверима. Про розкопані могили. Про білих хробаків, що повзають по стерву. Про товстих м’ясних мух, що дріботять ніжками в мисці з юшкою.

Чародій підійшов ближче. У долоні він тримав сталевого шприца з довгою голкою.

— Я обманув тебе, наче дитину, там, на галявині,— процідив він. — І ти виявився наївним, наче дитина. Відьмак Ґеральт із Рівії! Хоча інстинкт його не обдурював, не вбив, бо не мав упевненості. Бо він добрий відьмак і добра людина. Сказати тобі, добрий відьмаче, ким є добрі люди? То ті, кому доля поскупилася дати шанс скористатися з благ буття поганим. Або ж такі, які той шанс мали, але виявилися надто дурнуватими, аби ним скористатися. Неважливо, до якої групи належиш ти. Ти дав себе обманути, потрапив у пастку, і я гарантую, що ти не вийдеш із неї живим.

Він підняв шприц. Ґеральт відчув укол, а відразу після нього— палаючий біль. Біль пронизливий, такий, від якого аж очі туманилися, усе тіло напружувалося; біль настільки жорстокий, що він тільки величезним зусиллям стримався від крику. Серце почало битися, наче шалене, при його звичайному ритмі, рази в чотири повільнішому від звичайного людського пульсу, а це було неабияке диво. В очах йому потемнішало, світ навколо закрутився, розмазався, розплився.

Його тягли, блиск магічних куль танцював по необроблених стінах та стелі. Одна зі стін, повз які вони проходили, уся була вкрита патьоками крові, обвішана зброєю, бачив він широкі закривлені скімітари, великі серпи, гвізарми, сокири, моргенштерни. На всіх сліди крові. «Саме ними користувалися в Тишах, Бугелях та Роговизні,— подумав він притомно. — Цим убивали вуглярів у Сосниці».

Він повністю одерев’янів, перестав відчувати хоча б щось, не відчував навіть сильний утиск лап, що його тримали.

— Бууех-хххррр-ееееххх-буеееех! Буеех-хеех!

Він не відразу зрозумів, що те, що він чує, це радісний регіт. Тих, які його тягли, ситуація, схоже, розважала.

Горбун з арбалетом, який ішов попереду, насвистував.

Ґеральт був близький до того, аби втратити притомність.

Його брутально посадовили в крісло з високою спинкою. Нарешті він міг побачити тих, хто його сюди приволік, здавлюючи його ребра лаписьками.

Він пам’ятав гігантського огроґнома Мікіту, охоронця Пираля Пратта. Ці двоє трохи його нагадували, можна було б їх прийняти за його близьких родичів. Були подібними до Мікіти зростом, подібним чином смерділи, подібно до нього не мали шиї, подібно до нього з-під нижніх губ, наче в кабана, стирчали в них ікла. Але Мікіта був лисим та бородатим, ці ж двоє борід не мали, їхні мавпячі морди вкривала чорна шерсть, а маківки яйцеподібних голів оздоблювало щось схоже на кошлате клоччя. Оченята мали крихітні та криваво-червоні. Вуха— великі, шпичасті й жахливо волохаті.