Розділ 11

…Але повернімося ad rem[24], чи то до моєї наукової кар’єри. Не в силах похвалитися реальними успіхами, я мусив створювати видимість цих успіхів. Пішло легко.

…Ти знаєш про те, що існують інші світи, доступ до яких нам відрізала Кон’юнкція Сфер? Універси, що називають планами стихій та парастихій? Де мешкають істоти, які звуться демонами? Тож досягнення Альзура et consortes[25] тлумачили тим, що вони отримали доступ до цих планів та істот. Що зуміли цих істот викликати та заневолити, що видерли в демонів й отримали їхні секрети та знання. Думаю, що то дурня й вигадка, але всі в те вірять. А що робити, якщо віра настільки сильна? Щоби мати можливість скидатися на того, хто вже близько до відкриття таємниці давніх майстрів, я мусив зробити так, аби Ріссберг став переконаним, що я вмію викликати демонів. Ортолан, який колись і справді вміло проводив гоетії, не хотів навчати мене цього мистецтва. Дозволив собі огидно низьку оцінку моїх магічних умінь і наказав пам’ятати, де моє місце. Що ж, для справи власної кар’єри я буду пам’ятати. До часу.

Чорний кіт, якому набридло погладжування, зіскочив із колін чародія. Кинув на відьмака холодний погляд золотих, широко розплющених очей. І вийшов, задерши хвоста.

Ґеральт дихав з усе більшими проблемами, відчував дрижаки, що били його тіло і які він ніяк не міг опанувати. Ситуація не здавалася доброю, і лише дві обставини обіцяли щось краще, дозволяли мати надію. По-перше, він усе ще жив, а поки живеш, маєш надію, як говорив у Каер Морені його процептор Весемір.

Другою обставиною, яка хоча б щось обіцяла, були роздуті его та гординя Дегерлунда. Виходило так, що чародій закохався у власні слова ще замолоду й що це виявилося коханням усього його життя.

— Тож, не ставши гоетом, — розповідав чародій, крутячи медальйон і все ще насолоджуючись власним голосом, — я мусив гоета вдавати. Створювати ілюзію. Відомо, що викликаний гоетом демон часто виривається й сіє знищення. Тож я й посіяв. Кілька разів. Вирізав до ноги кілька поселень. А вони повірили, що то демон.

…Ти б здивувався, які вони легковірні. Колись я відтяв схопленому селянинові голову й біодеградуючим кетгутом пришив на її місце довбешку великого козла, замаскувавши зріз гіпсом та фарбою. Після чого продемонстрував це моїм ученим колегам як теріоцефала, результат небувало важкого експерименту зі створення людей зі звірячими головами, експерименту, що вдався лише частково, бо той результат не вижив. Уяви собі: вони повірили. Я виріс у їхніх очах іще більше! Усе ще чекають, коли я створю щось, що зуміє вижити. Я переконую їх у тому, час від часу пришиваючи якусь довбешку до якогось безголового трупа.

…Але я відволікся. Про що це я? Ага, про вирізані поселення. Як я й очікував, майстри в Ріссберзі прийняли це за вчинки демонів або одержимих ними енергуменів. Але я зробив помилку, перегнув палицю. Одним осадом лісорубів ніхто б не перейнявся, але вирізали ми кілька. Працювали головним чином Буе та Банг, але й я сам приклався по мірі можливостей.

…У тій першій колонії, у Тишах, чи як там її було, я показав себе так-сяк. Як побачив, що Буе та Банг виробляють, то обригав увесь плащ. Довелося його викидати. Плащ із найкращої вовни, обшитий срібними норками, коштував мені майже сто крон. Але потім велося мені щоразу краще. По-перше, я відповідним чином одягався, у стилі, скажімо так, робочому. По-друге, я полюбив ці справи. Виявилося, що це чимала приємність— відрубувати комусь ногу й дивитися, як кров бризкає з кукси. Або вибити комусь око. Або вишарпнути з розрубаного черева повну жменю паруючих кишок… Але до справи. Разом із сьогоднішнім вийшло того трохи не півсотні осіб обох статей диференційованого віку.

…Ріссберг вирішив, що мене треба стримати. Але як? Усе ще вірили в мою силу гоета й боялися моїх демонів. І боялися розлютити закоханого в мене Ортолана. Тож рішенням мав стати ти. Відьмак.

Ґеральт дихав неглибоко. І відчував оптимізм. Бачив уже набагато краще, тремтіння відступало. Мав він імунітет до більшості відомих токсинів; на щастя, отрута білого скорпіона, для звичайного смертного вбивча, винятком, як виявилося, не була. Прояви, спочатку грізні, мірою впливу часу слабшали й зменшувалися, організм відьмака міг, як виявилося, ту отруту швидко нейтралізувати. Дегерлунд про це не знав або ж у гордині своїй не звернув на це уваги.

— Я довідався, що хочуть вони тебе на мене наслати. Не стану приховувати, я трохи перелякався, бо чув про відьмаків те-се, а про тебе— особливо. Щодуху побіг до Ортолана: рятуй, мовляв, укоханий майстре. Укоханий майстер спершу мене вишпетив та вилаяв, що це нібито дуже бридко— убивати лісорубів, що це погано й щоби було це востаннє. Але потім порадив, як тебе обдурити й затягнути в пастку. Як упіймати, використовуючи телепортаційний сігіль, який він сам кілька років тому витатуював на моєму торсі. Утім, заборонив тебе вбивати. Не думай, що з доброти душевної. Йому треба твої очі. Точніше, ідеться про твої tapetum lucidum— прошарок тканини, що міститься всередині твоїх очей; тканини, яка посилює та відбиває світло, спрямоване на фоторецептори, завдяки чому ти, наче кіт, бачиш уночі та в темряві. Найновіша idеé fixe Ортолана— це надати всьому людству можливості котячого зору. У межах підготовки до такої величезної мети він має намір прищепити твою tapetum lucidum якійсь наступній мутації, яку створює, а tapetum при тому має бути взято в живого донора.

Ґеральт обережно ворухнув долонею.

— Ортолан— маг етичний та милосердний: як видалить очі, то має намір дарувати тобі у своїй безмежній доброті життя. Вважає, що краще бути сліпцем, аніж небіжчиком, а надто його знеохочує можливість завдати болю твоїй коханці Йеннефер із Венґерберга, до якої він відчуває стійке та дивне— як на нього— почуття. До того ж він, Ортолан, є дуже близький, щоби вивести магічну регенераційну формулу. За кілька років зможеш до нього звернутися, і він тобі очі поверне. Радієш? Ні? І слушно. Що? Хочеш щось сказати? То кажи, я слухаю.

Ґеральт удав, що ледь ворушить губами. Зрештою, не дуже йому доводилося те вдавати. Дегерлунд устав із крісла, нахилився над ним.

— Нічого не розумію, — скривився. — Утім, геть мені нецікаво, що ти там бажаєш сказати. А от я точно маю дещо тобі передати. Тож знай, що серед багатьох моїх талантів є також і ясновидіння. Бачу я цілком чітко, що, коли Ортолан поверне тобі, осліпленому, свободу, Буе та Банг будуть на тебе чекати. І ти потрапиш до моєї лабораторії, цього разу вже назавжди. Стану тебе вівісекціонувати. Головним чином для розваги, хоча те, що ти там маєш усередині, також мені трохи цікаво. Коли ж я скінчу, то, як воно кажуть різники, розберу тушу. Рештки твої стану по шматочку висилати до Ріссбергу для перестороги: нехай побачать, що стається з моїми ворогами.

Ґеральт зібрав усі сили. Було їх небагато.

— Якщо ж ідеться про ту Йеннефер, — чародій нахилився ще сильніше, відьмак відчув його ментолове дихання, — то мене, на відміну від Ортолана, думка про те, аби збільшити її страждання, радує безмірно. Тож я відріжу отой фрагмент, який вона найбільше в тобі цінувала, та вишлю їй до Венґерберга…

Ґеральт склав пальці в Знак і торкнувся обличчя чародія. Сорель Дегерлунд захлинувся, повалився на стілець. Захропів. Очі його втекли кудись під череп, голова звисла на плече. Ланцюжок медальйона випав із безвладних пальців.

Ґеральт зірвався з місця— а скоріше спробував зірватися, бо єдине, що йому вдалося, це впасти зі стільця на підлогу, головою на чоботи Дегерлунда. Перед самим носом мав випущений чарівником медальйон. На золотому овалі блакитний емальований дельфін nageant. Герб Кераку. Він не мав часу дивуватися чи задумуватися. Дегерлунд уже почав голосно харчати, було видно, що зараз він прийде до тями. Знак Сомне зробив своє, але ледь помітно, бо ж відьмак був знесилений дією отрути.