Розділ «Головні дохристиянські боги»

Устав Св. Сави в «Сповідальних питаннях» ставить Рід і Рожаницю в число головних богів: «Ли (чи) молилася єси Вилам, ли Роду і Рожаницям, і Перуну, і Хурьсу».

У нас Рожаниці святкувалися на другу Пречисту, на Народження Богородиці 8-го вересня. «Слово Св. Григорія» розповідає, що «по Святім Крещенії череву роботнї Попове уставиша Трепар прикладати Рожества Богородиці к Рожанічьній трапезі, отклади діючи». Отже, мішали Різдво Богородиці з Рожаницями. Справляли це Свято так, що справляли трапезу з «крупичного хліба, сира й добровонного вина», пили й їли, і співали Тропаря Різдва Богородиці. Про цю трапезу Роду й Рожаницям згадує й Слово Христолюбця XI віку.[84]

Як свідчить «Слово Данила Заточника», Родом лякали дітей: «Діти бігають Рода». Дехто з учених, напр. Владимирів, приймають Рода за лісовика.

17. Троян

Стародавні пам'ятки часто згадують про бога Т р о я н а, але що це був за бог, не вияснюють, як не вияснюють значення й інших богів. В «Хожденії Богородиці по мукам» XII в. говориться, що грішники поробили собі ідолів «Трояна, Хорса, Велеса, Перуна»,[85] отже, висовується Троян навіть на перше місце. В рукопису XVI віку «Слово і откровеніє св. Апостол» читаємо, що люди сприймають «боги много: Перуна, і Хорса, Дня і Трояна».

Старші наші дослідники, напр. А. Афанасьев (т. II. ст. 642–643), і А. Фаминцин (ст. 35) і інші, уважали Трояна за бога, але новіші вважають його за відгук у слов'ян обожуваного славного римського імператора Траяна (101–107 по Р. Хр.). В «Слові о полку Ігоревім» XII віку цей божок згадується аж чотири рази, але все, як прикметник: «Земля Трояня» — це Русь, «віці Трояні», «рискаху в тропу Трояню», «на седьмом віці Трояні», усе вирази, з яких докладно про Трояна нічого дізнатися не можна.

Бог Троян дуже добре відомий і в сербів, і в них одне оповідання говорить, що він мав три голові, воскові крила й козлині вуха.

18. Доля

Стародавні пам'ятки не знають окремого бога Долю, але ввесь пізніший світогляд свідчить виразно, що такий був. За народнім повір'ям кожен має свою Долю, призначену йому Богом. Ця Доля Уявляється в образі нової зірки в Небі зараз по народженні людини, а з її смертю зірка спадає з Неба додолу, У нас Доля, поділилася пізніше на добру й злу, — це Доля й Недоля.

Грецький письменник другої половини VI-го віку Прокопій у творі «Про готську війну III. 14 розповідає, ніби слов'яни й анти — «не мають поняття про незмінний порядок речей (фатум, Доля), і зовсім не визнають, щоб він мав якусь владу над людьми. Як хтось має перед собою видиму смерть, чи в недузі, чи на війні, то складає обітницю за своє життя, що як не згине, то принесе жертву богу. І як станеться, приносить у жертву обіцяне, та й думає, що цією жертвою купив собі життя».

Очевидно, це Прокопієве твердження перебільшене: слов'яни визнавали свою неминучу Долю, хоч все таки пробували її умилостивити. В «Науці кн. Володимира Мономаха (| 1125 р.) дітям» чуємо сильні впливи власне Долі, хоч із християнським забарвленням: «Так як не загинув ні на війні, ні від звіря, ні від води, ні з коня падаючи, так і з вас ніхто не може скалічитись чи забитись, коли не буде Божого повеління. А як буде від Бога смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не заступлять від неї». А в «Слові о полку Ігоревім» Доля представлена як Суд Божий:

Ні хитру, ні горазду,

Ні птичю горазду,

Суда Божия не минути!

Тільки тут не ясно, з якого саме пункту зору автор Слова подає це: чи з стародавнього, чи вже з християнського. Але що це подається, як прислів'я, для складення й сприйняття якого потрібний довгий час, треба думати, що це дохристиянське прислів'я.

Серед усього українського народу віра в Долю здавна надзвичайно сильна. Кожному Доля постановляє, що має бути ще від колиски; і що має статися, те невідмінно станеться. Хочби. ти замурувався, а Доля тебе таки знайде й зробить своє… Від Долі не втечеш. Але ніхто не знає, яка його Доля чекає. Яким кого створено, таким він і помре. Кому яка суджена дівчина, чи дівці хлопець, того не оминеш. Судженого конем не об'їдеш, хіба смерть розлучить. З такого світогляду постало й славнозвісне українське: «Якось то буде!» У нас часто говорять: його спіткала зла Доля.

На щасливого кажуть, що він у сорочці (в Галичині: в чепці) вродився. В повісті Іллі Киріяка (1888–1955) «Сини Землі» (т. III ст. 110, 1945 р.) про це читаємо: «Хто в чепці вродиться, той щастя в пазусі носить». Щасливий і той, хто розв'яже ремінчика зо свого пупа. «Як дитина вродиться, то їй баба-повитуха пупа відтинає й зав'язує його в сім ґудзів, і дає мамі, щоб заховала. А коли дитина доросте семи літ, тоді мама дає їй того ремінчика, щоб руками позад себе розв'язала. Як розв'яже, то їй розум розв'яжеться, до голови впуститься». Хто Долі-щастя не має, тому завжди не ведеться.

Український народ має багато приповідок про Долю. Крім вище поданих, наведу ще: Що має бути, того не минути. Що Бог дасть, те і в вікно подасть/Долі й конем не об'їдеш. Перед Долею не Vвтечеш. І багато інших.

Як указують дослідники, поняття про неминучу Долю прийшло до нас дуже рано, ще за Чорноморсько-Дунайської доби життя, прийшло від римлян. Як показав дослід Проф. Сонні, наша Доля — це римська Фортуна, що була сильно зв'язана з релігією. Доля буває добра й зла, діяльна чи лінива. Власне таке поняття фаталістичної Долі відоме скрізь, де тільки були римські впливи: у східніх слов'ян, у сербів, румунів, греків, іспанців.[86] Неминучість Долі — це світова віра.

На свято Катерини, 24 листопада, справляється обряд кликання своєї Долі: дівчат^ вилазять на воротя й кличуть Долю. Про неї існує багато різних легендарних оповідань, особливо ж, що краса не завжди йде з хорошою Долею. Є деякі казки, в яких герої збуваються своєї злої Долі й міняють її на добру.