Розділ «Головні дохристиянські боги»

Богиня серед головних богів, якій Володимир поставив у Києві ідола для прилюдних жертвоприношень, так само не знана нам ближче. У цій богині дослідники мітологи добачували сонцеву сестру, богиню дощу. Літопис подає її, як Мокошь, а інші пам'ятки додають іще й форму Макошь, пізніше Мокоша. В народніх піснях П. Куліш записав підозріле:

Десь наш бог Посвистач спав,

Чи в Макоші гуляв?[71]

«Слово Св. Григорія Богослова» також згадує цю богиню серед першорядних богів: «І нині по українам (по окраїнах) моляться ему, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші» (Пам. учит. лит. III. 235).

Сама форма «Мокоша» ще не конечно визначає жінку, богиню, пор. Кузьма, Хома, Ярема, Святоша й т. ін., — чоловічих імен на — а вдавнину було багато. Так само й форма Мбкошь не конче жіночого роду, пор. кош, грош.

Е. Аничков уважає Мокошу фінською богинею, що, по підбитті, мусіла підлягти Київському Перунові й увійти в число Володймирових богів. Мала вона й гадальний характер (ст……).

Саме слово неясного походження, — його зближають з мордовським Мокша, черемиським Мокш (Е. Аничков ст. 275). Ягіч (Архів V) уважав Мокошь за слово слов'янське, в якому — ошь закінчення, як напр., у слові пустошь.

Уважалася Мокоша в Україні ще й покровителькою пологів та породіль.

В. А Рибаков здогадується, що Мокоша була богинею і пряжі.[72] Це богиня пряля. Коли вона ставилася до кого добре, то й пряла тому або за того. У Християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.[73]

9. Лада й Ладо

Зате ясніша друга богиня нашого Олімпу, Л а-д а, що відома і в чоловічій формі Лад або Ладо, — це були боги вірного супружжя, боги любові й веселощів, богині щастя та весни. Слово «лада» визначає вірна дружина, любка> полюбовниця, а «лад» чи «ладо» — вірний чоловік (пор. «Слово о полку Ігоревім»), полюбовник. Ці слова дуже часті в топографічних назвах усіх слов'янських народів.

Пам'ятки добре вияснюють нам значення цієї богині. Так, у чеській пам'ятці 1202 р. Венера пояснена словом Лада. Польський історик Стрийковський свідчить, що Ладо був бог, якому приносили в жертву білого півня; його святкували цілий місяць, з 25 травня по 25 червня,[74] цебто Ладо збігався з Купайлом. Густинський Літопис XVII віку оповідає за Стрийковським про цього бога: «Ладо — бог женитви, веселія, утішенія і всякого благополучія. Сему жертви приношаху хотящія женитися, даби єго помощію брак добрий і любовний бил» (ҐІСРЛ 11. 257). Так само Архимандрит Інокентій Гізель у свойому творі «Синопсис» 1674 р. свідчить, що Ладі «приносять жертви готовящіїся к браку, помощію єго мняше себе добро, веселіє і любезне житіє стяжати, Ладу поюще: Ладо, Ладо. І того ідола ветхую прелесть діавольскую на брачних веселіях, руками плещуще і о стол біюще, воспівають».

Але деякі дослідники, напр. Крек (ст. 403 вид. 2) доводять, що бога Лада зовсім не було.

В наших весільних піснях згадується ладо, але як молодий чи молода. Слово ладо позосталося й приспівом у веснянках:

Ой дід-ладо виорем.

Взагалі ж, божество це неясне.[75]

Шевченко пише: «Перед богами Лель і Ладо огонь Рогніда розвела, драгим єлеєм полила і сипала в огнище ладан», ст. 180. Тут Ладо — богиня весни та кохання, а Лель — її син (ст. 286).

10-11. Лель, Полель

Лель — дохристиянський бог любові взагалі, і бог побрання. Але істота цього божка зовсім не вияснена, не відоме-й походження слова. Стрічається звичайно в піснях як приспів.

Преображенський (Етим. сл. І. 445–446) уважає, як і інші, звуконаслідувальним словом, з якого зробили божка.