Розділ «Глава 4 ТАЇНСТВО СЛОВА»

IV

Після прокімену відбувається читання Апостола, тобто уривка з другої – "апостольської" – частини Нового Завіту. Є всі підстави думати, що в давнину читання Св. Писання включало в себе й уривок з Старого Завіту. Детальне вивчення "лекціонарію", тобто принципів, на яких базується літургійний розподіл і читання Св. Письма, належить до тієї частини літургійного богослов’я, яку я називаю богослужінням часу, і тому ми не будемо пояснювати його тут. Скажемо тільки, що лекціонарій пережив доволі довгу й складну еволюцію, й одне з насущних завдань нашого часу полягає в його перегляді у світлі нашої теперішньої літургійної ситуації. Щоби зрозуміти серйозність цього питання, достатньо нагадати, що теперішній лекціонарій виключає з літургійного читання більшу частину Старого Завіту, а в тому, що стосується Нового Завіту, оскільки побудований на передумові щоденного служіння Літургії, доводить до слуху й свідомості віруючих порівняно невелику частину й новозавітних текстів. Звідси – приголомшливе незнання Св. Письма більшістю православних і відсутність зацікавлення ним, яка випливає з цього незнання, відвикання від нього як головного, воістину спасенного джерела віри й життя, яке неможливо ні з чим порівняти. У нашій Церкві "акафіст" незмірно популярніший за Св. Письмо. А оскільки все наше богослуження побудовано передусім у біблійному ключі, все це призводить у підсумку до нерозуміння і богослуження, до відриву літургійного благочестя від справжнього сенсу lex orandi, "закону молитви..."

Після Апостола читають Євангеліє. Перед цим співають алилуарій і кадять. У сучасній практиці алилуарій співають не більше двох-трьох хвилин, які дають змогу дияконові прийняти від священика книгу Євангелія й піти до амвона. Тому й кадять тепер не так, як наказано – під час співання "Алилуя", а під час читання Апостола. І, врешті-решт, молитву предстоятеля перед читанням Євангелія, в якій Церква просить Бога, щоби Він "відкрив мисленні очі наші, щоб ми розуміли євангельські проповідування", тепер читають потайки, про себе, і взагалі не доходить до слуху тих, що моляться. Усе це затьмарило первісний сенс обряду Літургії Слова. А втім, цей обряд важливий для розуміння зв’язку між Літургією Слова й Таїнством, і тому про нього треба сказати кілька слів.

На першому місці тут співання "Алилуя", що в давнину становило важливу частину усього християнського богослуження. Успадковане християнством від єврейського богослуження, "Алилуя" належить до типу так званих мелізматичних піснеспівів. Мелізматичними, на відміну від псалмодичних, в історії церковного співу називають ті його форми, в яких мелодія вивищується над словом. Можна думати, що до появи в Церкві "вченішої" гимнології – тропарів, кондаків, стихир, у яких музика й текст взаємно визначають одне одного, Церква знала лише два типи співу, що відповідали двом основним аспектам християнського сприйняття богослуження. Псалмодичний спів, тобто співуче, ритмічне музичне читання псалмів, писання, молитов, виявляло словесну природу християнського богослуження, внутрішню підпорядкованість його слову: Св. Писанню, апостольському свідченню, переданню віри. Натомість мелізматичний спів – висловлював досвід богослуження як реального дотику до трансцендентного, входження в надсвітову реальність Царства. Якими б не були джерела мелізматичного співу, а про його походження існує декілька наукових теорій, немає сумніву, що в ранньому християнському богослуженні він займав значне місце й що одним із головних його виявів було якраз співання "Алилуя". Бо саме це слово – це не просто слово, а певний мелодійний вигук. Його логічний зміст можна, звичайно, передати словами "хвала Богові", але цим змістом воно не вичерпується й не передається, бо воно і є поривом радости й хвали перед об’явленням Господа, реакція на Його прихід... Історик релігії, професор Ван дер Леєув пише: "Схоплена присутністю Бога, людина вигукує. Вона "підіймає" голос. А це і є хвала, пісня хвали..." "Алилуя" – це привітання в найглибшому значенні цього слова. А справжнє привітання, за словами того ж Ван дер Леєува, – це "завжди підтвердження факту". Воно передбачає об’явлення, реакцією на яке воно і є. Спів алилуарію передує читанню Євангелія тому, що, як уже було сказано, об’явлення Господа в "зібранні Церкви" й відкриття Ним ума віруючих передує тому, що вони починають чути. До нас дійшли давні мелодії "Алилуя", це – у звуці, в мелодії висловлена радість і хвала й досвід присутности, які реальніші за всі слова, всі пояснення...

І одночасно зі співом "Алилуя", – а не під час читання Апостола, як це тепер зазвичай робиться, – кадять Євангеліє й зібрання. Цей дуже давній обряд, спільний для багатьох релігій, Церква прийняла не відразу через його зв’язок з язичницькими культами. В епоху переслідувань від християн вимагали, щоби вони спалювали ладан перед зображеннями імператора й тим самим віддавали йому шану як божеству. Але пізніше цей звичай увійшов у церковне богослуження, і як найприродніший релігійний обряд, у якому все: і спалюване вугілля й ладан, що перетворюється на пахощі, і дим, який здіймається до неба, – все є виявом поклоніння творіння Творцеві й святості Божої, яка присутня серед людей.

Предстоятель читає молитву перед Євангелієм, у якій він просить Бога, щоби Він послав "нетлінне світло Свого богопізнання і відкрив мисленні очі наші, щоб ми розуміли євангельські проповідування". Ця молитва, яку читають тепер потай, займає в таїнстві Слова те саме місце, що в євхаристійній молитві епіклеза, моління про те, щоб Отець зіслав Духа свого Святого. Як і освячення Дарів, зрозуміння й прийняття Слова залежить не від нас, не тільки від нашого бажання, але, передусім, від таїнственного перетворення наших "мисленних очей", від приходу до нас Святого Духа. Про це свідчить і благословення диякона, котрий читає Євангеліє, предстоятелем: "...благовістити силою великою для сповнення Євангелія..."

V

Свідченням того, що Слово Боже чують, приймають і розуміють його, є проповідь, яка органічно пов’язана з читанням Писання, й у ранній Церкві була необхідною частиною "синаксису", суттєвого літургійного акту Церкви. Цей акт – вічне свідчення Духа Святого, Котрий живе в Церкві й наводить її на всяку істину (Йо. 16, 13). Духом Істини, "якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його і не знає" ("ви ж його знаєте; бо перебуває Він з вами, і буде в вас", Йо. 14, 17). Церква почула й пізнала в цих текстах Слово Боже й продовжує завжди пізнавати, чути й нести благу вість про нього. Тільки тому й до "світу цього" може вона доносити благу вість про Христа, свідчити про Нього. А не лише викладати свою доктрину, що сама вона завжди чує Слово Боже, ним живе, відтак, що саме її життя є зростанням Слова: "І росло Слово Боже та множилося число учнів у Єрусалимі вельми" (Ді. 6, 7); "завдяки господній силі слово зростало й зміцнювалось" (Ді. 19, 20).

У сучасному церковному житті помітний безперечний занепад або навіть криза проповіді. І суть його – не в невмінні говорити, не у втраті "стилю", не в розумовій непідготованості проповідників, а в чомусь набагато глибшому: в тому, що забуто, чим є проповідь у зібранні Церкви. Проповідь може бути, й вона часто буває й тепер, розумною, цікавою, повчальною, нести розраду, але не в цих її якостях які дозволяють відрізняти "добрих" проповідників від "поганих", її справжня суть. Ця суть – у її живому зв’язку з Євангелієм, яке читають у зібранні Церкви. Бо справжня проповідь – це ані тоді, коли знавець, компетентна особа просто пояснює прочитане, ані донесення до слухачів богословських знань проповідника, ані роздуми "з приводу" євангельського тексту. Вона взагалі не є проповіддю про Євангеліє ("на євангельську тему"), а проповіддю самого Євангелія. Криза проповіді в тому здебільшого й полягає, що вона стала немовби особистою справою проповідника, що в нього є або немає справжнього дару доносити благу вість – це ж не іманентний дар проповідника, а харизма Духа Святого, що дається в Церкві і Церкві. Проповідувати благу вість по-справжньому неможливо без віри в те, що "зібрання в Церкву" – це справді зібрання в Дусі Святому, де той самий єдиний Дух відкриває уста благовістю й уми, щоби приймати благу вість.

І саме тому умовою справжньої проповіді й повинно бути повне самовідречення проповідника, відмова від усього тільки свого, навіть від свого дару й таланту. Таїна церковного благовіствування, на відміну від усякого зовсім людського дару слова, здійснюється, за словами ап. Павла, не "високомовними словами чи мудрістю. Ні! Я вирішив не знати нічого иншого між вами, як тільки Ісуса Христа і то розп’ятого... Слово ж моє і проповідь моя не були в переконливих словах мудрости, а в доказі Духа та сили, щоб ваша віра була не в мудрості людській, а в силі Божій" (1 Кор. 2, 1-5). Свідчення про Ісуса Христа Духом Святим – ось зміст Слова Божого, і воно, лише воно і є суттю проповіді: "І Дух свідчить, бо Дух то правда (1 Йо. 5, 6). Церковний амвон – це місце, де здійснюється Таїнство Слова, і тому він ніколи не повинен перетворюватися на трибуну для виголошення нехай найвозвишеніших, найпозитивніших, але тільки людських істин, лише людської мудрости. "Ми ж говоримо про мудрість між досконалими, – не про мудрість цього віку, ані про мудрість князів цього віку, що загибають; але говоримо про мудрість Божу в тайні, закриту, що її Бог призначив перед віками нам на славу" (1 Кор. 2, 6-7).

Ось чому саме з "зібрання в Церкву", з цього таїнства благовіствування виросло все церковне богослов’я, все передання. Ось чому саме в ньому можна осягнути життєве, а не абстрактне значення класичного православного твердження, що тільки Церкві доручено зберігання Писання та його тлумачення. Бо передання – це не инше, додаткове стосовно Писання, джерело віри, воно – те саме джерело: живе Слово Боже, яке завжди чує й приймає Церква. Передання – це тлумачення Слова Божого як джерела самого життя, а не тих чи инших логічних структур і висновків. Коли св. Атанасій Великий говорив, що "святих й богонатхненних писань достатньо для викладу істини", він не заперечував Передання, ще менше проповідував який-небудь специфічний "біблійний" метод богослов’я – як формальної, термінологічної точности щодо тексту Писання – бо, як усім відомо, він сам у викладі віри Церкви відважно ввів небіблійний термін "єдиносущний". Він утверджував саме живий, а не формально-термінологічний зв’язок між Переданням і Писанням, Передання як Писання, яке читає й чує Святий Дух. Церква лише тому знає й зберігає зміст Писання, що в таїнстві Слова, яке здійснюють у зібранні Церкви, Святий Дух вічно оживляє "плоть" Писання, перетворюючи його на "Дух і Життя". Усяке справжнє церковне богословствування вкорінене в цьому таїнстві Слова, вкорінене в зібранні Церкви, в якому Дух Божий наставляє саму Церкву – а не її окремих членів – на всяку істину. Тому й усяке приватне читання Писання повинно бути вкорінене в церковному: поза церковним розумом, поза боголюдським життям Церкви воно не може бути ні почутим, ні правильно витлумаченим. Відтак, здійснюване в зібранні Церкви, таїнство Слова в двоєдиному акті – читання й благовіствування – є джерелом зростання кожного й усіх разом до повноти розуму Істини.

І, врешті-решт, в таїнстві Слова розкривається співпраця єрархії й мирян у зберіганні істини, яке, згідно з відомим Посланням Східних Патріярхів (1869), "вручено всьому народові церковному". З одного боку, в церковній проповіді здійснюється дар учительства, що його дано предстоятелеві як його служіння в зібранні Церкви. Натомість з иншого боку, і саме тому, що проповідь – це не особистий дар, а харизма, яку дано Церкві та яка здійснюється в її зібранні, учительне служіння єрархії невіддільне від зібрання, але в ньому має своє благодатне джерело. Святий Дух спочиває на всій Церкві. Служіння предстоятеля – проповідь і учительство. Служіння народу Божого – в прийнятті цього учительства. Але обидва ці служіння від Духа Святого, обидва здійснює Він і здійснюються в Ньому. Ні прийняти, ні благовіствувати істину неможливо без дару Святого Духа, а дар цей дано всьому зібранню. Бо вся Церква – а не один сектор у ній, прийняла "не духа світу, а Духа, що від Бога, щоб знали, що нам дароване від Бога". "Так само й того, хто в Бозі, ніхто не знає, крім Духа Божого", тому й той, хто навчає, говорить "не мовою, якої нас навчила людська мудрість, а якої навчив Дух, – духовні речі духовними словами подаючи", тому й той, хто приймає вчення, приймає його Духом Святим. "Тілесна людина не приймає того, що від Духа Божого походить; це глупота для неї, і не може вона його зрозуміти" (1 Кор. 2, 11-14). Єпископам і священикам дано в Церкві дар учительства тому, що вони – свідки віри Церкви, тому, що вчення – не їхнє, а Церкви, її єдности віри й любови. Тільки вся Церква, об’явлена й здійснена в "зібранні в Церкву", має ум Христа, тільки в зібранні в Церкву всі дари, всі служіння розкриваються у своїй єдності й неподільності – як об’явлення єдиного Духа, Котрий наповнює все тіло – й тому, врешті-решт, кожен член Церкви, яким би не був його ранг у Церкві, може перед усім світом бути свідком цієї повноти Церкви, а не тільки свого розуміння її.

У давнину на проповідь предстоятеля зібрання відповідало урочистим "Амінь", що свідчило про прийняття Слова, фіксувало єдність народу в Дусі з предстоятелем. І тут, у цьому "Амінь" народу Божого – джерело й початок тієї "рецепції" вчення церковною свідомістю, про яку так часто говорять православні богослови, протиставляючи її римському поділові Церкви на Церкву, що вчить, і на Церкву, яку вчать, а також протестантському індивідуалізмові. Але, можливо, саме тому так важко пояснити, в чому полягає ця "рецепція" та образ її здійснення, що в нашій свідомості майже зовсім зникла пам’ять про її вкоріненість у зібранні Церкви й у таїнстві Слова, яке здійснюється в ньому.