Розділ «Глава 1 ТАЇНСТВО ЗІБРАННЯ»

Навіть найнаочніший і, найімовірніше, найсумніший результат цього нового "благочестя" – фактичне відлучення мирян від Причастя, яке перестало випливати з їхньої участи в Літургії й потім стало для них чимось винятковим, – не змогло нічого вдіяти проти прямого свідчення самого євхаристійного чину: "...нас усіх, що від одного Хліба й Чаші причащаємося...", "Зі страхом Божим і вірою приступіте..." й т. д. Усі ці тексти, заклики, слова, стосуються, без сумніву, всього зібрання, а не окремих і поодиноких його учасників.

Як правильно пише М. Афанасьєв, "якщо відкинути все, що було внесено в наше літургійне життя, особливо протягом останніх сторіч, то між ним і давньою практикою Церкви немає особливих розбіжностей. Основний дефект нашого літургійного життя полягає в тому, що ми надаємо більшого значення особливостям наших літургійних чинів, які випадково й невипадково прийшли до нас, аніж їхній суті. Основні принципи вчення про Євхаристію проявляються в них досить чітко. Природа Євхаристії збереглася в них непорушною... Тому наше завдання полягає не лише в тому, щоби здійснити деякі зміни нашого літургійного життя, а щоби усвідомити справжню природу Євхаристії".[9]

IV

І, нарешті, ту ж ідею зібрання й співслужіння відтворює й втілює місце й приміщення, в яких здійснюється Євхаристія – тобто храм. У підручниках з літургіки багато й детально йдеться про храм, про його облаштування, про "символічне" значення його деталей, але в цих описах і визначеннях майже повністю відсутні згадки про зв’язок християнського храму з ідеєю зібрання,[10] з соборним характером Євхаристії. Нам немає потреби повторювати тут усього того, що було сказано в иншому місці про складний розвиток храму й "храмового благочестя" на православному Сході. Достатньо нагадати, що первісний християнський храм – це, передусім, domus ecclesiae, місце зібрання Церкви та євхаристійного ламання хліба. У цій підпорядкованості ідеї зібрання одночасно – і новизна християнського храму, і принцип його розвитку. Якими б не були складнощі цього розвитку, яким би не був вплив на нього того, що ми назвали "містеріологічним" благочестям, саме ідея зібрання в Євхаристії виявилася тим фактором, який об’єднував і спрямовував. Як спочатку, в ранньохристиянську епоху, так і тепер, у своїх найліпших візантійських або російських втіленнях, храм переживається й відчувається як собор, як зібрання воєдино – в Христі – неба й землі, й усього створіння, в чому й полягає сутність і призначення Церкви... Про це свідчить і форма храму, й іконопис. Форма храму, тобто храм як "організація" простору, відображає ту ж співвідносність й "діялогічну структуру", які, як ми бачили, визначають чин євхаристійного зібрання. Тут ця співвідносність престолу й вівтаря, з одного боку, "корабля" Церкви, тобто місця зібрання, – з иншого. Корабель спрямований до престолу, в ньому має свою мету й закінчення. Але й престол пов’язаний з кораблем, існує стосовно нього. Правда, в теперішньому літургійному благочесті вівтар відчувається як певне самодостатнє святилище, доступне лише найбільш "втаємниченим", як лише "священний" простір, що своєю "сакральністю" немовби підкреслює "профанність" мирян, які залишаються поза ним. Однак неважко показати, що це відчуття порівняно нове, фальшиве й, головне, дуже шкідливе для Церкви. Воно – одне з головних живильних джерел того вкрай чужого Православ’ю "клерикалізму", який відводить мирянам становище якихось позбавленців, яким передусім дають негативне визначення як тим, що "не мають права" туди входити, того торкатися, в тому брати участи. У нас, на жаль, витворився тип священика, котрий у постійному "захисті" святині від зіткнення з мирянами бачить майже суть священства й знаходить у ньому своєрідне, майже пристрасне, задоволення.

Але, повторюю, таке відчуття вівтаря і нове, і фальшиве. Воно, звичайно, багато в чому залежить від відповідного йому розуміння іконостаса як, передусім, стіни, що відділяє святилище від мирян і встановлює непрохідну перешкоду між ними. Тим часом, як, хоча це може здатися дуже дивним більшості православних сьогодні, виник іконостас внаслідок протилежних причин: не як відділення, а як з’єднання. Бо ікона – це свідчення або, точніше сказати, наслідок здійсненого сполучення Божого й людського, небесного й земного, вона завжди є іконою Боговоплочення. Тому й іконостас спочатку виник із переживання храму як "неба на землі", як свідчення того, що "наблизилося до нас Царство Боже". Як і весь іконопис у храмі, він є немовби воплоченим баченням Церкви як собору, як єдности світу видимого й невидимого, як об’явлення й присутности нового й преображеного творіння.

Трагедія в тому, що на тривалий час справжня традиція православного іконопису перервалася, внаслідок чого з церковної свідомости майже зовсім зникла та сама "співвідносність" ікони й храму. Наші храми тепер не розписують іконами, або завішують багатьма іконами, які часто не мають до цілого, тобто до храму, жодного стосунку, або ж прикрашають різноманітними "півниками", в яких знову ж таки деталі завжди домінують над цілістю, й у яких ікона стає деталлю якогось декоративного ансамблю. Иншим боком тієї самої трагедії було поступове переродження спочатку форм, а потім – і змісту іконостаса. З "чину", тобто порядку й ряду ікон, які, певна річ, потребували підставок (тобто stasis’ів), він перетворився на стіну, прикрашену іконами, тобто на щось протилежне своїй первісній функції. Якщо спочатку ікони потребували чогось подібного на стіну, то тепер стіна потребує ікон, і, таким чином, зсередини наче підпорядковує їх собі. Можна тільки сподіватися, що зацікавлення справжнім іконописом, яке повсюдно пробуджується, й пов’язане з ним розуміння як ікон, так і самого іконописного мистецтва приведе до відродження справжнього значення іконопису в храмі, до повернення того, що ми часом відчуваємо в деяких давніх храмах: у них ікони немовби беруть участь у зібранні Церкви, відтворюють його зміст, дають йому його вічний рух і ритм. Разом зі всіма цими чинами – пророків, апостолів, мучеників і святителів, уся Церква, усе зібрання наче підіймається на небо, туди, куди її веде й підносить Христос – до Його трапези, в Його Царство...

Тут доречно також сказати, що це нове відчуття вівтаря й іконостаса як лінії поділу фальшиве тому, що воно очевидно суперечить самому літургійному переданню Церкви. Це передання знає лише посвячення храму й престолу, але не посвячення вівтаря окремо від "корабля". Увесь храм помазують, як і престол, святим миром, таким чином, "запечатують" його як святилище й святе місце. Так само показовий у цьому складному, істинно "візантійському" чині посвячення храму, момент внесення мощей, які мають бути покладені в престол. Не біля царських врат вівтаря, а біля зачинених зовнішніх дверей храму проголошує архиєрей: "О брами, підніміте главні ваші, і піднесіться ви, одвічні двері, щоб увійшов Цар слави. "А хто ж бо він такий – отой Цар слави?" "Господь сил, він є Цар слави!" Пояснюючи цей обряд, Симеон Солунський, сам – один із яскравих представників символічних і містерійних пояснень богослуження, пише: "...Мученики – у святих мощах – і сам архиєрей, утворюють Христа, а храм – небо... Архиєрей же читає молитву входу, закликаючи співслужителів і ангелів, що теж входять. І, таким чином, знаменуючи врата храму й відчиняючи їх, священнослужителі входять в храм, ніби на небо, через великого Отця, як свідки Ісуса Христа, коли відкривається нам небесна скинія..."[11]

Цілком зрозуміло, що цей обряд сформувався в ту епоху, коли, і про це свідчить багато инших джерел, царськими вратами називали двері не вівтаря, а самого храму, й коли сам храм переживали й сприймали як небо на землі, як місце, в яке через євхаристійне зібрання Церкви, "крізь зачинені двері", приходить Господь, і з Ним, і в Ньому Його Царство... Про значення престолу в Євхаристії ми будемо детально говорити у зв’язку з так званим "малим входом". Отже сказаного тепер достатньо, щоби показати не лише первісний і основний зв’язок храму з зібранням, але й сенс самого храму як собору, як втілене в архітектурних формах, у барвах і образах – "зібрання в Церкву..."

V

Літургія – це "таїнство зібрання". Христос прийшов, "щоб зібрати в одне розкидані діти Божі" (Йо. 11, 52), і Євхаристія від початку була об’явленням і здійсненням єдности Нового народу Божого, зібраного Христом і в Христі. Треба твердо знати й пам’ятати: в храм ми йдемо не для індивідуальної молитви, ми йдемо збиратися в Церкву, і сам видимий храм – це тільки образ того нерукотворного храму, який він знаменує. Тому "зібрання в Церкву" – це справді перша літургійна дія, основа всієї Літургії, і не зрозумівши цього, не можна зрозуміти й усього подальшого тайнодіяння. І коли я кажу: "Я йду до Церкви", – це означає, що я йду на зібрання віруючих, щоби разом з ними утворити Церкву, щоби бути тим, ким я став у день хрещення, тобто членом – у повному й абсолютному значенні цього слова, членом Тіла Христового: "Ви ж, – каже Апостол, – Христове тіло, і члени кожний зокрема" (1 Кор. 12, 27). Я йду об’явити й здійснити своє членство, об’явити й засвідчити перед Богом і світом таїну Царства Божого, що "вже прийшло в силі".

Воно прийшло й приходить у силі – в Церкві. Ось таїна Церкви, таїна Христового Тіла: "Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них" (Мт. 18, 20). І чудо церковного зібрання в тому, що воно не складається з "суми" грішних і негідних людей, а є Христовим Тілом. Як часто ми кажемо, що ми йдемо до Церкви, щоби від неї отримати допомогу, благодатну силу, розраду. Але забуваємо, що ми, власне, і є Церква, що вона складається з нас, що Христос перебуває у своїх членах і що Церква не поза нами, не над нами, а ми в Христі й Христос у нас. І не в тому полягає мета християнства, щоб дати кожному змогу "вдосконалюватися особисто", а в тому, щоб бути Церквою – "родом вибраним, царським священством, народом святим" (1 Пт. 2, 9), являти й сповідувати присутність Христа і Його Царства у світі.

І святість Церкви – не наша святість, а Христа, Котрий полюбив Церкву й видав Себе за неї, "щоб її освятити... щоб була свята й непорочна" (Еф. 5, 25-27), і святість святих – це тільки розкриття й здійснення того освячення, тієї святости, яку кожен із нас отримав у день хрещення й зростати в якій ми всі покликані. Але ми не могли б зростати в ній, якщо б уже не мали її як дару Божого, як присутности Його в нас Духом Святим.

Ось чому в давнину всіх християн називали святими, а "зібрання в Церкву" – служінням і головним обов’язком усіх християн. Ми є втаємниченими цього служіння, і воно належить нам, поки ми самі не відлучимо себе від нього. У давнину того, хто без причини не брав участи в євхаристійному зібранні, відлучали від Церкви як того, хто сам себе відсік від органічної єдности Христового Тіла, що об’являється в Літургії. Повторюю, Євхаристія – це не "одне з таїнств", одне з богослужень, а об’явлення й здійснення Церкви в усій його силі, святості й повноті. Лише беручи участь у ній, ми можемо зростати у святості й виконати все те, що заповідано нам... Зібрана в Євхаристії Церква, навіть якщо вона обмежена "двома або трьома", є образом і втіленням Христового Тіла, і тільки тому зібрані зможуть причаститися, тобто бути в єдності з Тілом і Кров’ю Христа, Котрого вони являють своїм зібранням. Ніхто й ніколи не міг би приєднатися, ніхто й ніколи не був гідним і "достатньо" святим для цього, якщо б це не було дано й заповідано в Церкві, в зібранні, в тій таємничій єдності, в якій ми, утворюючи Тіло Христове, можемо без осуду назвати Бога Отцем і бути учасником і причасником Божественного Життя...

Звідси очевидно, як порушує сутність Літургії сучасне "індивідуальне" входження в храм, у будь-який момент богослуження. Той, хто таким чином зберігає свою "індивідуальність" і "свободу", не знає, не знайшов таїни Церкви, він не бере участи в таїнстві зібрання, в цьому чуді возз’єднання роздробленої й гріховної людської природи з боголюдською єдністю Ісуса Христа.

І, нарешті, якщо "зібрання в Церкву" – це образ Христового Тіла, то образ Глави Тіла – це священик. Він стоїть перед зібранням і очолює його, і саме це робить із "групи християн" – зібрання Церкви в повноті її дарів. Тому що як людина, священик – лише один із зібраних, найбільше, можливо, грішний і негідний, а за даром Святого Духа, який Церква береже від П’ятдесятниці й безперервно передає через покладання рук єпископа – він представляє силу священства Христа, Котрий приніс Себе в жертву за нас і є єдиним священиком Нового Завіту: "Цей же, тому що перебуває повіки, має священство непроминальне" (Євр. 7, 24). Як святість зібрання є святістю не людей, які його утворюють, а Христовим освяченням, так і священство священика – не його, а Христове, дане Церкві, тому що вона сама є Тілом Його. Христос не є поза Церквою й нікому не делегував своєї влади, ні сили, але сам перебуває в Церкві й Святим Духом наповнює все її життя. Священик – не "представник" і не "замісник" Христа. У Таїнстві – він Сам Христос, так само, як зібрання – Тіло Його. Очолюючи зібрання, Він у Собі являє єдність Церкви, єдність зі Собою всіх її членів. Так у цій єдності предстоятеля й зібрання об’являється боголюдська єдність Церкви – у Христі й з Христом.

Тому й процес одягання священика, навіть якщо в наш час його здійснюють до Літургії, пов’язаний з зібранням, бо воно є образом, іконою – єдности Христа й Церкви, нерозривної єдности багатьох, що становлять одне... Білий одяг – підризник або стихар – це передусім та хрещальна біла риза, яку кожен із нас отримав разом із хрещенням. Це одяг усіх хрещених, одяг самої Церкви, і, вдягаючи її, священик виявляє єдність зібрання, об’єднує всіх нас у собі. Єпитрахиль – це образ прийняття Спасителем нашої природи задля її спасіння й обожествлення, знак того, що це священство Самого Христа. Так само й нарукавники: руки священика, якими він благословляє й священнодіє, – вже не його руки, а десниця Христова... Пояс – це завжди знак послуху, готовности, зібраности, служіння. Священик не "самостійно" виходить і стає "на висотах", його послано для цього служіння, він "не більший за Пана свого", за яким іде й з благодаті якого служить. І, нарешті, фелон або риза – це слава Церкви як нового творіння, це радість, правда й краса нового життя, прообраз Царства Божого й Царя, що навіки "воцарився й у красу зодягнувся..."

Процес одягання закінчується обмиванням рук предстоятеля. Євхаристія – це справа тих, кому пробачено гріхи й беззаконня, хто примирився з Богом. Це служіння нових людей – що були "колись... непомилувані, а тепер помилувані" (1 Пт. 2, 10). Ми входимо в храм, ми "збираємося в Церкву", ми вдягаємо шати нового створіння – такі перші священнодіяння "Таїнства всіх Таїнств" – найсвятішої Євхаристії.