TextBook За шкалою Б, яка протиставляє дружню поведінку авторитарно-агресивній, великим «теплом» були зігріті стосунки дітей із суспільств із переважанням нуклеарної сім’ї (Мексика, США, Філіппіни) — вони частіше «діяли дружньо» і «торкалися» одне одного. А в культурах, де збереглися традиції великої сім’ї (Індія, Кенія, Японія), діти частіше проявляли агресивність — «робили зауваження» і «нападали». Іншими словами, і структура сім’ї впливає на те, які правила дорослої поведінки передаються дітям у процесі соціалізації: «Голова великої сім’ї повинен твердою рукою здійснювати владу над своїми дорослими синами і їх сім’ями і не соромитися при цьому в прояві агресії. тому йому дуже корисне набуте в дитинстві уміння командувати молодшими братами і сестрами. Конфлікт інтересів трьох поколінь, якщо вони живуть однією сім’єю, не сприяє теплоті і щирості стосунків. Навпаки, збереження незалежної нуклеарної сім’ї, що складається з батьків і дітей, не вимагає авторитарної поведінки від її членів» (Whiting, Whiting, 1975). Дійсно, у нуклеарній сім’ї велике значення надається теплішим, заснованим на особистій прихильності стосункам. А у великій сім’ї, як відмічала М. Мід, дитина може розраховувати на турботу цілої армії родичів, але з першого місяця життя вона, коли передається «...з одних випадкових жіночих рук в інші, засвоює урок: не прив’язуйся дуже сильно до однієї людини, не пов’язуй дуже великих очікувань і з жодним із родичів» (М. Мід, 1988).
Американські вчені, виявивши залежність поведінки дітей від соціально-економічних і сімейних структур, характерних для тієї або іншої культури, особливо підкреслюють, що такі типи поведінки, як дбайливість або егоїстична до-мінантність, авторитарність або щирість, — впроваджені в ціннісні системи культури і передаються дитині в процесі соціалізації.
27.3. Універсальні і культурно-специфічні аспекти спілкування
27.3.1. Залежність комунікації від культурного контексту
І в науковій, і в художній літературі можна зустріти безліч прикладів того, наскільки істотні міжкультурні варіації систем комунікації, тобто обміну інформацією між людьми, і як ці відмінності заважають людям розуміти одне одного. У цьому проявляється специфіка саме людської комунікації, оскільки: «Комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, яка направляє інформацію (комунікатор), і людина, що приймає її (реципієнт), мають єдину або схожу систему кодування і декодування. На буденній мові це правило виражається в словах: “усі повинні говорити однією мовою”» (Г. М. Андреєва, 1996, с. 85).
Більше того, у процесі комунікації представників різних культур нерозуміння може виникнути навіть у тому випадку, коли вони говорять на одній мові, оскільки «розуміння тексту припускає не лише знання мови, але також і знання світу» (Ван Дейк, 1989, с. 161). Непоінформованість у реаліях культури може призвести до повного нерозуміння тексту при знанні окремих слів. Окрім того, щоб уникнути нерозуміння, люди повинні не лише говорити на одній мові, але і розуміти «мовчазну мову» один одного, оскільки окрім вербальної комунікації, при якій використовується природне звукове мовлення, існує й невербальна комунікація на основі немовних знакових систем. Найчастіше невербальна комунікація супроводжує мовлення, але вона може бути й автономною, тобто фактично замінювати текст.
Між культурами існують значні відмінності в тому, як використовуються засоби комунікації в міжособистісному спілкуванні. Представники індивідуалістичних західних культур більше уваги приділяють змісту повідомлення, тому, що сказано, а не тому, як їх комунікація пов’язана з контекстом. Для таких культур, званих низько контекстними, характерний когнітивний стиль обміну інформацією, при якому значні вимоги висуваються до побіжності мовлення, точності використання понять і логічності висловлювань комунікатора. Щоб виділитися всередині групи і «блищати в суспільстві», представники подібних культур прагнуть розвивати свої навички мовлення. Зміст комунікації високо цінується в американській культурі. Більшість американців у повсякденному спілкуванні використовують «small talk» («коротку розмову»): вони ставлять один одному питання типу: «Як справи?», «Прекрасний день, чи не так?», — і зовсім не чекають на них відповіді. У дискусіях американці вважають за краще висловлюватися ясно і чітко і прагнуть у першу чергу висунути основний аргумент, щоб викликати в опонентів бажання почути іншу інформацію (Triandis, 1994).
У високо контекстних культурах при передачі інформації люди схильні більшою мірою звертати увагу на контекст повідомлення, на те, із ким і в якій ситуації відбувається спілкування. Ця особливість проявляється в наданні особливої значущості формі повідомлення, тому, як сказано, а не тому, що сказано. Висока залежність комунікації від контексту характерна для багатьох східних культур. вона проявляється в розпливчатості і неконкретності мовлення, великій кількості некатегоричних форм висловлювання, слів типу «може бути», «ймовірно» тощо. Так, японцям дотримуватися ввічливості і зберігати гармонію міжособистісних стосунків допомагає сам лад рідної мови, у якому дієслово стоїть у кінці фрази. Тому той, хто говорить, побачивши реакцію на свої перші слова, має можливість пом’якшити фразу або навіть повністю змінити її первинний сенс. Японець прагне говорити так, щоб уникнути слова «ні», замість цього він використовує м’які зво-роти-заперечення: «Я добре розумію вашу пропозицію, що йде від серця, але, на жаль, я займаю іншу позицію, ніж ви, і це не дозволяє мені розглянути проблему в потрібному світлі, проте я обов’язково подумаю над пропозицією і розгляну її з усією ретельністю, на яку здатний» (В. Я. Цвєтов, 1991). У ділових взаєминах японці зазвичай ведуть розмову «навкруги», довго міркуючи про усе, тільки не про основний предмет дискусії. ця стратегія дозволяє їм краще дізнатися про наміри партнерів, щоб або підлаштуватися до них, або протистояти, не вразивши при цьому гідності протилежної сторони.
Для колективістських культур характерна і більша, ніж для індивідуалістичних, диференціація емоційних категорій, що відбивається на стилі міжособистісних стосунків (Triandis, 1994). Увага до контексту повідомлень проявляється в багатстві мовних засобів для вираження емоцій, у прагненні передавати всі відтінки почуттів, що виникають між людьми, і усі коливання у відносинах між ними. Так, у японській мові є набагато більше термінів для між-особистісних емоцій, наприклад, симпатії, ніж в англійській. Японці мають безліч слів для різних типів усмішок і сміху, розрізняючи їх як за звуками, так і за функціями (В. А. Пронников, І. Д. Ладанов, 1985).
Чим більше в культурі простежується залежність комунікації від ситуації, тим більша увага в ній приділяється невербальній поведінці — міміці, жестам, дотикам, контакту очей, просторово-часовій організації спілкування і т. ін. Наприклад, у Японії, з одного боку, мовчання не розглядається як вакуум спілкування і навіть оцінюється як прояв сили і мужності, а з іншого боку, «органом мовлення» для японця є погляд, а очі говорять тією ж мірою, що й органи звукового мовлення. Саме зустрівши погляд іншої людини, японець розуміє порухи її душі і може на ходу перебудувати свою вербальну поведінку. Однак у Японії не прийнято дивитися прямо в очі одне одному: жінки не дивляться в очі чоловікам, а чоловіки — жінкам, японський оратор дивиться зазвичай кудись убік, а підлеглий, вислуховуючи начальника, опускає очі і посміхається. Оскільки в японській культурі контакт очей не є обов’язковим атрибутом комунікації, жителям цієї країни часом важко витримати «навантаження чужого погляду» (В. А. Пронников, І. Д. Ладанов,1985). Контакт очей — лише один з елементів невербальної поведінки, заснованої на оптико-кінетичній системі знаків (чи кінесиці). У цю систему входить усе багатство експресивної поведінки людини — міміка, жести, поза, хода.
Особливості невербального спілкування представників різних культур можна вивчати за об’єктивними характеристиками. так, Дж. Грехем запропонував методику визначення деяких комунікативних характеристик спілкування різних народів, яка включає в себе наступні показники:
1) періоди мовчання — кількість періодів мовчання тривалістю більше 10 секунд на 30 хвилин спостереження;
2) переривання співрозмовника — кількість переривань на 10 хвилин спостереження;
3) погляд в обличчя співрозмовникові — кількість контактів поглядом на 10 хвилин спостереження;
4) дотик — кількість дотиків до співрозмовника, включаючи рукостискання, на 30 хвилин спостереження.
Застосування цієї методики дозволило Дж. Грехему визначити суттєві міжкультурні відмінності в спілкуванні, зокрема, японців, американців, бразильців (табл. 27.1).
| Комунікативна ознака | Японці | Американці | Бразильці |
| Періоди мовчання | 5,5 | 3,5 | 0 |
| Переривання співрозмовника | 12,6 | 10,3 | 28,6 |
| Погляд в обличчя | 1,3 | 3,3 | 5,2 |
| Дотик | 0 | 0 | 4,7 |
Специфіка систем комунікації також може позначатися на процесах спілкування в різних етнічних або культурних групах у межах однієї країни. Так, результати дослідження американського психолога Е. Еріксона говорять про відмінності в невербальних складових процесу спілкування між білими і чорними громадами в США. Незважаючи на спільність мови, загальну історію, певну спільність культури, негри і білі по-різному поводяться як партнери зі спілкування. Зовні негри менше демонструють свій інтерес до інформації співрозмовника, але бурхливо, відверто і адекватно включаються в ті моменти спілкування, коли партнер чекає від них емпатії або підтримки. Білі ж, навпаки, відверто зацікавлені в співрозмовнику, але в критичні моменти спілкування посилення емоцій для них не характерне.
27.3.2. Експресивна поведінка і культура
Згідно з теорією еволюції Ч. Дарвіна, міміка — рухи обличчя, що виражають емоції, — є вродженою, не залежною від раси або культури і не розрізняється в людських істот у всьому світі. У 60-ті роки ХХ сторіччя П. Екманом і У. Фрі-зеном була проведена ціла серія експериментів під назвою «Дослідження універсальності», що виявили інваріантність міміки в різних культурах (Ekman, 1972). так, в одному з експериментів респонденти з п’яти країн (Аргентини, Бразилії, США, Чилі й Японії) повинні були визначити, якою із шести базисних емоцій — гнівом, смутком, відразою, страхом, радістю або здивуванням — охоплені люди на показаних їм фотографіях. Оскільки був виявлений високий рівень згоди представників усіх культур у впізнанні шести емоцій, учені зробили висновок про відсутність культурної специфіки міміки. Надалі дослідження, повторюючи і розвиваючи роботи П. Екмана і У. Фрізена, проводилися в інших країнах, іншими дослідниками, і усі вони підтвердили їх головні висновки. Хоча і були виявлені деякі міжкуль-турні варіації в міміці, нині універсальність віддзеркалення базисних емоцій в експресивних виразах обличчя загальновизнана.
Але якщо в питанні про універсальність людської міміки праві Ч. Дарвін і сучасні психологи, то як же бути з численними даними культурантропологів про істотні відмінності в прояві емоцій у представників різних культур? По-перше, не викликає сумнівів, що існують елементи міміки, використання яких несе на собі явний відбиток культури. так, в Америці кліпання обома очима зазвичай означає згоду або схвалення, і американська дитина пізнає його значення, спостерігаючи за батьками й іншими людьми. А азіатська дитина блимати не вчиться — у багатьох східних культурах підморгування вважається поганою звичкою і може образити людину (Ситарам, Когделл, 1992). По-друге, не лише психолог, але і будь-яка спостережлива людина, що взаємодіє з представниками різних народів, бачить міжкультурні варіації в частоті й інтенсивності віддзеркалення тих або інших емоцій на їхніх обличчях.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Психологія. Підручник» автора Прокопенко Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина VII. Прикладні аспекти психології“ на сторінці 28. Приємного читання.