Розділ «Частина VII. Прикладні аспекти психології»

в) Диспозиційна атрибуція. це практично окремий, але дуже важливий випадок каузальної атрибуції. Диспозиція або установка — важливе соціально-психологічне утворення особистості, причина поведінки, внутрішній мотив. Установки містять відношення людини: до себе, до інших людей, до політичних органів і організацій, до лідерів, до різних подій, що відбуваються в суспільстві. Ми б хотіли знати, які соціальні установки осіб, із якими нам доведеться мати справу, співробітничати або змагатися. Але не завжди можливо запитувати про це людей, окрім того, вони самі не завжди чітко усвідомлюють власні установки. Ось у подібних випадках, не маючи можливості дізнатися, що думають люди про те або інше явище і як до нього вони ставляться, ми починаємо приписувати їм різні установки і таким шляхом досягаємо деякого «розуміння». Таке розуміння, як неважко здогадатися, нерідко буває ілюзорним.

Є й інші різновиди атрибуції. Наприклад, самоатрибу-ція — це психічний процес, за допомогою якого людина сама собі приписує певні, найчастіше бажані, позитивні риси і таким шляхом домагається «саморозуміння». Про ситуативну атрибуцію говорять тоді, коли людина приписує певні особливості не людям, а тим ситуаціям, у яких вони діють. Хоча об’єктивні ситуації постають зрозумілими, проте насправді ту ж саму ситуацію різні люди сприймають по-різному.

Основні помилки атрибуції. Помилки атрибуції зустрічаються дуже часто. У соціальній психології та етнопсихології розрізняють два основні види упереджень атрибуції: а) основну помилку атрибуції; б) упередження типу «актор—спостерігач».

а) Основна помилка атрибуції. Спостерігаючи поведінку інших, було б правильно остерігатися поспішних висновків, але люди часто не стримують себе і поспішають робити висновки про їх риси і мотиви, що нібито визнаячають їхню поведінку. Одночасно ігнорується багато чинників середовища, у якому діє людина. Унаслідок цього невдачі суб’єкта зазвичай приписують його особистісним якостям, а не несприятливим умовам життя. Таким чином, основна помилка атрибуції полягає в тому, що люди систематично переоцінюють особистісні причини, мотиви й установки інших і недооцінюють ситуаційні дії, що часто бувають дуже потужними.

Основна помилка атрибуції спостерігається в абсолютно різних ситуаціях реального життя. Так, наприклад, ми помічаємо, що хтось, штовхаючи людей, протискується вперед, і відразу ж робимо висновок, що це груба людина, хам. А насправді вона поспішає на допомогу родичу, що потрапив у біду. Таким чином, здійснюючи основну помилку атрибуції, люди допускають наступні три дії: а) недооцінюють сильний вплив середовища; б) переоцінюють роль внутрішніх мотивів і установок; в) не погоджують між собою вимоги виконання ролі з остаточною атрибуцією.

б) Упередження типу «актор—спостерігач». Процеси атрибуції мають місце і в тому випадку, коли людина пояснює причини своєї власної поведінки. З’ясовується таке: коли ми спостерігаємо поведінку інших людей, то її причини приписуємо їх особистісним якостям і внутрішнім мотивам, але коли спостерігаємо самі себе в ролі соціальних акторів, тоді мотиви нашої поведінки ми шукаємо в основному поза собою, в зовнішніх обставинах. Це явище називають упередженням типу «актор—спостерігач». Найчастіше цей механізм самоатрибуції використовується тоді, коли людина не розуміє справжніх причин власних дій. Наприклад, розмовляючи з іншою людиною, індивід може переживати гнів, але потім, озираючись назад, дивуватися: а чому я, власне, гнівався? через що?

таким чином, атрибуції впливають як на оцінку минулих і майбутніх подій, так і на наші прогнози про майбутнє. вони чинять вплив на оцінку міжособистісних стосунків, на наші думки про себе і про інших, на мотивацію наших майбутніх дій. як внутрішні, так і зовнішні причини при цьому спочатку можуть об’єктивно вказуватися, а потім їхня роль починає перебільшуватися, або вони нерідко просто вигадуються. Вони можуть бути уявними, але навіть у такому разі можуть мати потужну мотиваційну силу.

Міжкультурна специфічність атрибутивних процесів. Механізм атрибуції грає істотну роль при взаємодії представників різних культур і в міжетнічних стосунках. При цьому атрибуція виступає в різних проявах.

Самоатрибуція етносів. Ця атрибуція використовується етнічними групами в першу чергу для того, щоб створити про себе позитивне уявлення. Інакше кажучи, вона є одним з основних механізмів формування «Я-концепції» етносу. Це відбувається, зокрема, шляхом створення системи позитивних стереотипів про себе. Частина позитивних стереотипів (і етнічних стереотипів взагалі) має реальну основу: в етносі можуть бути позитивні риси і досягнення, які відбиваються в етнічних стереотипах. Наприклад, якщо етнос має велику кількість населення, величезну територію і військову потужність, то ясно, що відповідні психічні образи в структурі самосвідомості етносу відповідають реальності.

Механізм атрибуції потрібний тоді, коли етнос бажає створити про себе такі уявлення, для яких немає достатньої об’єктивної основи. У такому разі самоатрибуції доповнюють позитивну «Я-концепцію», до певної міри усувають у ній протиріччя і несумісності окремих частин, сприяючи створенню цілісної самосвідомості, що містить узагальнену позитивну самооцінку. Цілком зрозуміло, що в процесі використання самоатрибуції допускаються всі основні помилки, властиві цьому механізму. Свої невдачі етноси приписують зовнішнім обставинам, а успіхи — своїм позитивним рисам. Роботу механізму самоатрибу-ції неважко побачити у взаєминах колоніалістів і колонізованих народів. в ідеології колоніалістів він набирає вигляду самоатрибуції обов’язку: англійські й інші ко-лоніалісти стверджували, що їх «обов’язок» — облагодія-ти тубільців. Правда, при цьому у них діяли інші мотиви, наприклад, бажання прославляти себе і свою країну, присвоїти чуже багатство тощо. Це явище спостерігається і в наші дні, коли сильніші народи з імперськими прагненнями нав’язують слабким свою опіку, про яку ті не просили.

Гетероатрибуції. Це атрибуції представників одного етносу відносно іншого народу. У цьому випадку атрибуція лежить в основі створення гетеростереотипів. Спостерігаючи поведінку представників іншого етносу, вважають її особливості переважно вираженням їх рис, внутрішніх мотивів і установок. Основна помилка атрибуції в цьому випадку особливо чітко виступає тоді, коли прагнуть зрозуміти успіхи і невдачі, перемоги і поразки іншого народу, їх причини й обставини. Ясно, що успіхи приписуються зовнішнім сприятливим обставинам, а невдачі — їх внутрішнім недолікам, неправильним, нереалістичним цілям і мотивам. Проте, при оцінці успіхів і невдач власної нації вказані відношення мають зворотні знаки.

Хоча атрибуція — загальнолюдське явище, вона має етнічну специфічність. Йдеться про те, що українець, американець, росіянин, француз, німець і представники інших національностей здійснюють атрибуції неоднаково; віддають перевагу різним видам атрибуцій; схильні по-різному поєднувати різні види цього психологічного механізму (наприклад, внутрішні і зовнішні, каузальні й атрибуції рис та інші); схильні по-різному поєднувати атрибуції з іншими адаптивними механізмами і т. ін. Ці етнічні відмінності залежать: 1) від відмінностей культур етносів; 2) від відмінностей їх історії розвитку; 3) від відмінностей їх теперішнього статусу в міжетнічних стосунках. Наприклад, навряд чи можна сумніватися в тому, що атрибуції пануючих і підлеглих етносів не можуть бути однаковими.

Дослідники вже досить давно зіткнулися зі значущістю чинників відмінності каузальної атрибуції в різних народів і в різних культурах. Наприклад, було виявлено, що білі громадяни США сприймають людей як більш відповідальних за свою поведінку, ніж вихідці з Центральної Америки.

Такі атрибутивні тенденції, як диспозиційні (що стосуються очікувань відносно дій іншої людини) або викривлення, що служить задоволенню власних інтересів (self-serving bias), і захисні атрибуції, — проявляються в різних культурах по-різному. Культура відіграє велику роль у декодуванні сигналів: по-перше, через тісний зв’язок між культурними правилами, що визначають кодування і декодування, і, по-друге, через культурні впливи у формуванні етноцен-тризму, стереотипів і соціального пізнання. Культурні правила декодування знаходяться в тісному зв’язку з емоціями і ціннісними судженнями, які спільно утворюють нашу «Я-концепцію». Оскільки комунікація припускає моментальний перехід від кодування до декодування і навпаки, розуміння ролі культури в цьому процесі стає важким завданням — будь ця комунікація всередині культури або міжкультурна.

Вивчення міжкультурних відмінностей в атрибутивному процесі має велике практичне значення, оскільки в сучасному світі безліч людей вступає у взаємодію з представниками інших культур, етнічних спільностей, держав. У процесі спілкування дуже часто вони не розуміють причин поведінки один одного і формують помилкові атрибуції. Щоб добитися ефективної взаємодії членів різних груп, використовується безліч психологічних методів, у тому числі й атрибутивний тренінг, що сприяє більшій точності очікувань індивіда щодо поведінки члена іншої культури.

---

27.4. Етнокультурна варіативність регулювальників соціальної поведінки 

---

Вище, у розділі 26.1.3 були наведені 11 показників вимірів культур, що найчастіше розглядаються дослідниками як регулювальники соціальної поведінки особистості. Проте більшість крос-культурних досліджень, пов’язаних із вивченням психологічних особливостей суб’єктів культури, зосередилися на показнику індивідуалізм—колек-тивізм (ІК). Упродовж багатьох років вивчення цього показника було спрямоване на визначення його сутності, пов’язаних із ним культурних атрибутів, географічного розподілу на планеті, наслідків для міжособистісних і між-групових стосунків, можливих сфер застосування. таким чином, дослідження ІК можна розглядати як основний приклад спроби ідентифікувати значущий показник культурної варіабельності і виробити прийоми виміру його впливу в різних психологічних доменах.

Одне з найбільш відомих досліджень ІК було проведене Г. Гофстеде (Hofstede, 1980, 1984), який проаналізував дані 116 000 анкет, оцінюючи ІК-тенденції серед працівників міжнародної корпорації IBM із філіями більш ніж у 50 країнах. як одиниці аналізу розглядалися держави, у яких проводилося дослідження. вони й були проранжо-вані за ступенем схильності їх громадян до індивідуалізму. Найбільший індивідуалізм виявили громадяни США, Австралії, Великобританії, а найменший — громадяни Пакистану, Колумбії, Венесуели (табл. 27.3).

Таблиця 27.3. Оцінки ІК за різними країнами у дослідженні Г. Гофстеде

Країна	Оцінка за параметромік	Країна	Оцінка за параметром ІК
США	91	Ізраїль	54
Австралія	90	Іспанія	51
Великобританія	89	Індія	48
Канада	80	Японія	46
Нідерланди	80	Аргентина	46
Нова Зеландія	79	Іран	41
Італія	76	Бразилія	38
Бельгія	75	Туреччина	37
Данія	74	Греція	35
Швеція	71	Філіппіни	32
Франція	71	Мексика	30
Ірландія	70	Португалія	27
Норвегія	69	Таїланд	20
Швейцарія	68	Тайвань	17
Німеччина (ФРН)	67	Перу	16
Південна Африка	65	Пакистан	14
Фінляндія	63	Колумбія	13
Австрія	55	Венесуела	12

Дж. Брунер (Дж. Брунер, 1977) розглядає ціннісні орієнтації — орієнтованість культури або на колектив, або на індивіда як один із основних культурних чинників, що обумовлюють пізнавальний розвиток. Із його точки зору, індивідуалістична орієнтація характерна для сучасних культур, а колективістська орієнтація — для традиційних культур, у яких «суб’єктивізм особистості... не культивується; навпаки, підтримується ідея реальності, єдності людини і світу». Дж. Брунер безпосередньо пов’язує відсутність влади людини над середовищем з колективістською орієнтацією: оскільки індивід традиційного суспільства не має в розпорядженні можливостей впливати на умови середовища, він менше відділяє себе від фізичного світу й інших індивідів. Дж. Брунер підкреслює, що індивідуалістична орієнтація поширюється в міру опанування людьми навколишнього світу. Американський дослідник уважає, що чинником, що формує вибір індивідуалістичної або колективістської орієнтації, є інтерпретація дорослими ранніх дій дитини. Він наводить дані, згідно з якими в племені уолоф у Сенегалі рухова активність маленьких дітей інтерпретується не сама по собі, а лише як знак ставлення до тих або інших членів спільноти. Це сприяє тому, що дитина уолоф у майбутньому більше ідентифікуватиме себе з групою і менше розрізнятиме фізичні та соціальні явища. В індивідуалістичних культурах увага дитини притягується до іншої сторони фізичної активності: її дії інтерпретуються з точки зору успіху рухових актів, а «інші люди тим самим стають несуттєвими для реалізації цих актів» (Дж. Брунер, 1977).

Основний сенс індивідуалізму полягає в тому, що людина приймає рішення і діє відповідно до своїх особистих цілей, віддаючи їм перевагу над цілями громадськими. «Я» визначається в індивідуалістичних культурах як незалежна, здатна вижити поза групою одиниця, а індивіди — як базові одиниці соціального сприйняття. Індивідуалістичні культури, як правило, мають більше внутрішніх груп. Оскільки індивідам доступні численні внутрішні групи, їх члени не занадто прив’язані до якої-небудь однієї внутрішньої групи. Представники цих культур, як правило, виходять з груп, які пред’являють до них занадто високі вимоги, і їх стосунки всередині цих груп відзначаються високим рівнем незалежності або відчуженістю. Індивідуалісти слабо ідентифікуються з групами і мало від них залежать. Групи, у свою чергу, чинять слабкий вплив на поведінку індивідів. Так, навіть батьки мало впливають на вибір друзів, роботи, місця проживання своїх дітей, які підросли. Обов’язки й очікування людей засновані на переговорах у процесі досягнення або зміни особистісного статусу. Прийнятними визнаються спори і конфлікти всередині групи. Емоційно індивідуалісти відособлені від оточення і мають схильність до усамітнення.