Розділ «Частина VII. Прикладні аспекти психології»

Структура політичної свідомості може класифікуватися залежно від суб’єкта політичної свідомості і бути представлена як індивідуальна, групова і масова політична свідомість. Індивідуальна політична свідомість — особлива властивість та якість окремої особистості, яка сприймає, оцінює політику, а також цілеспрямовано діє в політичному плані. Групова політична свідомість — узагальнена свідомість конкретних великих (соціальні класи, страти) та малих (політична еліта, «правлячий клас» тощо) груп. Масова політична свідомість — масова свідомість суспільства (або його частини) стосовно питань, які мають важливий для багатьох людей зміст і обумовлюють політичні наслідки.

Розгляд психологічного рівня політичної свідомості передбачає функціонування мотиваційного і когнітивного блоків політичної свідомості. За функціональними формами політичної свідомості вона виявляється в політичних знаннях та уміннях, а також політичних цінностях, орієнтаціях, переконаннях, настановленнях, оцінках.

Особливою формою політичної свідомості є політична самосвідомість. Політична самосвідомість — це процес вироблення системи уявлень суб’єкта про себе в соціально-політичному плані, на основі якої будуються відносини з іншими суб’єктами та об’єктами політики. Це усвідомлення себе в політиці як самостійного діяча.

Близьким до політичної свідомості є поняття політичної культури. Політична культура — історичний досвід, пам’ять соціальних спільнот і окремих індивідів у сфері політики, її орієнтації впливають на політичну поведінку. це система історично сформованих, відносно сталих настанов, переконань, уявлень, моделей поведінки, що виявляються в діяльності суб’єктів життя суспільства на основі спадкоємності. У більш вузькому значенні політична культура — це комплекс уявлень національної чи соціально-політичної спільноти про світ політики, політичне, закони та правила їх формування.

Політична поведінка — процес взаємодії політичних суб’єктів із політикою, тобто сукупність дій та вчинків суб’єкта політики по відношенню до політичних інститутів у межах політичного процесу. Це результат функціонування трьох блоків політичної психіки, політичної свідомості, підсвідомого і культури. Це зовнішній бік політичної діяльності. На вищому рівні це діяльність із координації чужих інтересів у межах суспільства (політична діяльність професіоналів-політиків). На середньому рівні — діяльність із політичної демонстрації власних інтересів (активність політичних партій, функціонерів політичних організацій). На нижчому рівні — політична соціалізація (засвоєння політичної культури пересічними громадянами).

Історія політико-психологічних поглядів поділяється на два періоди: 1) до виникнення психології як окремої науки (Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, М. Вебер та інші); 2) після виникнення психології як окремої науки (біхевіоризм, психоаналіз, гуманістична психологія) тощо.

Психологія правителя вперше була детально описана Нікколо Макіавеллі (XV—XVI ст.). У його роботах можна виокремити основні положення макіавеллізму:

1. Оточення. Необхідно з’ясувати, хто небезпечніший для володаря — ті, хто бажає зберегти те, що має, чи ті, хто прагне придбати те, чого не має.

2. Нагорода та покарання. Карають за дрібні вчинки, а за значні — нагороджують. Коли страждають усі, мало хто захоче помститися. Нагороджувати слід поступово, а карати миттєво. Добрі справи робити потроху, щоб підлеглі мали час для вдячної оцінки. Нагороди цінують, коли вони рідкі. Покарання краще здійснювати зразу і в значних дозах. Одноразова жорстокість переноситься з меншим роздратуванням, ніж розтягнута в часі.

3. власність. Людина може змиритися з втратою влади і свободи, але ніколи не змириться із втратою майна. Честолюбство — пасивна форма виразу пристрасті до накопичення.

4. Успіх. Натовп іде за видимістю успіху. Досягнутий успіх виправдовує навіть нечесні засоби. Переможців не судять.

5. Любов і страх. той, кого бояться, здатний керувати так само легко, як і той, кого люблять. якщо володар прагне досягнути влади, йому слід користуватися символами мотиву любові. Але утримати її можна, лише спираючись на мотив страху.

6. Обов’язки. Бути щедрим — значить бути залежним. Передбачливий володар не повинен виконувати всі свої обов’язки (тільки коли невиконання принесе шкоду). Заслужити ненависть за добрі справи так само легко, як і за погані.

7. Лідер. Мудрий лідер поєднує в собі якості лева і лиса.

8. Мета і засоби. Мета має враховувати засоби, а засоби — обставини, гуманізм цілей і реалізм засобів.

9. Мораль. Політик не може керуватися моральними нормами, тому що політика — сфера відносного, а мораль — область абсолютного.

10. Управлінські рішення. Ухвалюючи рішення, лідер повинен зважувати, на боці якого менше незручностей. Сумнівним є інший шлях, коли вибираєш те, що обіцяє більше користі.

В історії науки відмічається суперечливе ставлення до положень макіавеллізму: від критики та неприйняття до прагнення експериментально дослідити та апробувати на практиці. Однією з найбільш давніх категорій політичної психології є поняття «харизма». Цей термін походить від грецького слова «harisma» — Божий дар, благодать. У науку це поняття було введено М. вебером, який виділив три типи легітимності влади: заснованої на традиції, на праві (легально-раціональна) та на харизмі. Харизматич-ний лідер («посланець Бога, втілення долі») — це суб’єкт, який розглядає свою законність як дар небес. До основних психологічних особливостей харизматичного лідера відносять потужний динамічний потенціал для соціальних змін, слідування субординації, вимогливість, автократичність, демонстрація надприродних можливостей через екстраординарні дії, догматичність тощо. Харизматичний лідер не терпить критики, згуртовує прибічників, які створюють феномен «групової думки» (переконаність у непогрішимості, всемогутності, проникливості і правоті).

Кожен, хто свідомо осягне природу власного несвідомого, здатний чинити харизматичний вплив на оточення. Механізм харизматичного вливу розкрито в концепції К. Г. Юнга. За К. Г. Юнгом, «я» прагне до ідентифікації з харизматичністю архетипа (компонента колективного несвідомого), а індивід при цьому відчуває надлюдські можливості (розширення своєї особистості за індивідуальні межі — психічна інфляція). Але це відчуття частіше ілюзорне, оскільки не «я» підкорило архетипічні сили несвідомого, а навпаки. тоді індивід перестає розвиватися і може бути «розчавлений» архетипічною маскою. К. Г. Юнг уважав, що в деяких випадках індивід може підкорити ар-хетипічний образ. тоді він стає «мана»-особистістю (хариз-матиком). така особистість стає об’єктом архетипічних проекцій інших.

Аналізуючи політичне несвідоме, О. Донченко, Ю. Романенко виділяють архетипи, зумовлені візантійською компонентою менталітету українців: архетип вічного учня (інфантилізм, геронтократія); архетип героїзованого злочинця (вбачання елітарності в девіантній поведінці); архетип домінування уречевленого над процесуальним (консерватизм); архетип об’єктивно-речової детермінації буття (екстерналь-ність); архетип обрядності та імітативності (центрація на засобах діяльності, а не на результаті); архетип вічного повернення (традиціоналізм); архетип едукативності психо-культури (квазікомпенсація меншовартості); архетип анігі-лятивної рівності (нехтування стратегічними інтересами); архетип долі (героїчні вчинки в екстремальних умовах і очікування в умовах повсякденння); архетип ідеалізації старовини; архетип тотожності істини і влади; архетип центрованої провини (потреба в спокутуванні, яка утримує залежність); архетип вічної правди (нав’язування одностайності); архетип звеличення юродивого. Зазначені ар-хетипи можуть бути враховані як під час побудови іміджу політичного лідера, так і під час аналізу та управління поведінкою електорату.