Розділ «Частина VII. Прикладні аспекти психології»

Поняття про владу до політичної психології прийшло із соціальних наук. використання слова «влада», з одного боку, дозволяє утворювати побутові метафори (опинитися у владі хвиль, владі музики, почуттів, подолати владу злиднів, вирватися з-під влади чар тощо), з другого боку, будувати наукову категорію. Філософ т. Гоббс говорив, що влада є засобом чогось досягти в майбутньому, а саме життя є вічним прагненням до влади. Б. Рассел розглядав владу як фундаментальне поняття, яке об’єднує всі соціальні науки, аналогічне поняттю енергії у фізиці. Він уважав, що влада може бути визначена як досягнення наміченого ефекту. Соціолог М. Вебер визнавав, що влада означає будь-яку закріплену суспільними відносинами можливість наполягати на своєму, навіть при наявності опору, незалежно від того, у чому ця можливість виражається. У суспільних науках переважає аналіз відносин влади, що склалися.

Культурно-мовленнєвий концепт «влада» як категорія дискурсу був проаналізований Є. Шейгалом. Змістовий мінімум концепту «влада» в українській лінгвокультурі складають компоненти «панування», «право», «здатність». Влада як наукове поняття включає компоненти «вплив», «контроль», «авторитет». Асоціативні зв’язки лексеми «влада» показують, що в масовій свідомості влада мислиться як об’єкт відчуженої приналежності, фізичний об’єкт, що має геометричні параметри, здатний до самостійного руху та підданий маніпуляціям. У метафорі влади поєднуються два суперечливих образи: механізму та живої істоти. Окрім того, влада постає потужним емоціогенним фактором. Оціночні характеристики влади, за даними афоризмів та вільних асоціацій, демонструють перевагу негативної морально-етичної оцінки зазначеного феномену; психологічне визнання природного характеру вищої влади поєднується із невірою в силу закону, прагнення до влади розглядається як невід’ємна риса людської природи; підкреслюється руйнівна дія влади на людину.

У психології акцент ставиться на дослідженні процесу використання влади. К. Левін твердив, що владу А над В можна визначити як відношення сили впливу до сили опору. Х. Хекхаузен відзначав: коли А використовує владу, щоб вплинути на поведінку В, то В не повинен бажати того, що вимагає А. А має враховувати мотиви В. В повинен мати можливість зробити дещо відмінне від того, що від нього бажає А. У політичній психології визначають такі види влади:

1. Референтна влада. Основана на бажанні людини бути схожою на того, хто викликає симпатію, повагу. Людина, яку ми беремо за взірець, може чинити на нас вплив.

2. Експертна влада. Людина, яка довела свою компетентність у значущому для нас питанні, може бути впливовою для нас і в питаннях за межами своєї компетенції.

3. Інформаційна влада. Проявляється тоді, коли А володіє інформацією, здатною примусити в побачити наслідки своєї поведінки в іншому світлі (шантаж, компромат).

4. влада нагороди. Пов’язана з прагненням до одержання нагороди і переконанням у тому, що поданою нагородою володіє той, хто чинить вплив.

5. Влада примусу. Базується на прагненні уникнути покарання.

6. Інклюзивна влада. Вплив пов’язано з прагненням бути членом групи і діяти відповідно до групових норм.

7. Інтерналізаційна влада. Заснована на тому, що людині подобається робити те, що від неї вимагається.

8. Легітимна влада (нормативна). Мова йде про інте-ріоризовані людиною норми, відповідно до яких дехто має право контролювати дотримання правил і наполягати на тому.

Характеристики суб’єкта владного впливу виділяються через поняття лідерства. Феномен лідерства пов’язаний із такими поняттями, як вплив, повага, авторитет, статус. При цьому слід зазначити, що авторитетом володіє той, хто більше, ніж інші, впливає на членів своєї групи; поважною можна назвати людину, якій потрібно від інших менше, ніж іншим від неї, а про високий статус йде мова, коли кожен член групи її поважає і знає, що інші також поважають. та людина, яка має високий статус і авторитет, є лідером. Становлення людини лідером обумовлено рядом факторів, зокрема, його особистими якостями, відносним рівнем розвитку в значимому для групи відношенні, ситуацією, взаємовідносинами з групою, характером групи та особливостями її членів. Така чисельність психологічних чинників розвитку лідерства обумовлює виникнення низки відповідних теорій.

Вчення Х. Ортеги-і-Гассета про «людину маси» та «людину еліти» стало основою для відповідної типології політичного лідерства. За Х. Ортегою-і-Гассетом, «людина маси» не бажає визнавати над собою влади, а «людина еліти» вимоглива до себе та задоволена собою, життя для неї не має сенсу, якщо вона не присвячена чомусь вищому.

У типології Е. Шпрангера «політичний тип» — це людина, провідною цінністю якої є влада, яка прагне до духовної влади над іншими.

За Г. Лассуелом «політична людина» має акцентуацію на владі. Автор наводить такі риси homo politicusa: ненаситне прагнення до влади, використання інших цінностей та людей як засобів досягнення влади. Бажання влади тільки для себе, володіння технологіями влади.

Образ лідера в масовій свідомості виступає в ролі родового (символ батька, досконалість, непідвладність часу, всюдисущість), політичного (вождь), національного (втілення домінуючих у соціумі цінностей) та сексуального символа (залежність образу лідера від сексуальних моделей, які переважають у суспільстві).

У психології політичного лідерства також розрізняють два його види, відповідно до ситуативної орієнтації. Інструментальне лідерство орієнтоване на діяльність та є ефективним у відносно стабільних ситуаціях. Емоційне лідерство орієнтоване на стосунки та виявляється більш ефективним у ситуаціях екстремальних. таке лідерство властиве людям, яким більше притаманний авторитарний тип особистості. Авторитарна особистість відрізняється такими характеристиками, як конвенціоналізм (стійке ригідне дотримування традиційних соціальних цінностей), авторитарне підкорення (високий ступінь підкорення владі й авторитетам), авторитарна агресія (агресивність до тих, несхвалення кого заохочується владою).

У контексті проблематики лідерства досліджуються питання політичного іміджу. Підвищений інтерес до імідже-вої проблематики сьогодні є ознакою епохи. це зрозуміло, оскільки, за влучним висловом Гі де Бора, сучасне суспільство названо суспільством спектаклю. На думку вченого, проблема панування спектаклю під час кризи полягає в послабленні основної позиції — задоволення елементарних матеріальних потреб, які виключають інші потреби і вважаються достатніми для схвалення масою. Можна погодитись із далекоглядним Л. Фейєрбахом, який стверджує, що наш час надає перевагу образові порівняно з оригіналом. Окрім того, спектакль як тенденція до відтворення світу, який уже не сприймається безпосередньо, вважає зір привілейованим відчуттям, яким у попередні епохи був дотик. Але зір найбільше піддається містифікації, він протилежний діалогу, що визначається як засадничий принцип новітніх форм державного управління. тож виникає питання — іміджева проблематика є вчорашнім чи завтрашнім днем її семантичного простору?

У пошуках відповіді на таке питання слід звернутися до характеристик суспільства, яке зумовило розвиток відповідних технологій в управлінні. Саме демократичне суспільство, ознакою якого є вибори як єдиний шлях до влади, спричинило розвиток технології побудови іміджу. тож явища іміджу, засоби його створення є породженням демократії. Але це породження сприяє демократичній розбудові суспільства чи створює оманливу ілюзію демократії?

Юридично закріплене право на вибори лише в поєднанні з такими характеристиками вибору, як усвідомле-ність та раціональність, дає можливість запобігти такій ілюзії. якщо звернутися до змістовних характеристик сучасних політтехнологій, то вони переважно розраховані на неусвідомлений канал сприйняття і зумовлюють залежність вибору від емоцій. тоді, може, від іміджевих технологій у політиці та управлінні слід відмовлятись, може, актуальність їхнього дослідження не на часі? це залежить від того, що ми розуміємо під явищем іміджу. З усього різноманіття визначень більшість включає такі ознаки зазначеного явища: імідж — це втілені в образі зовнішні прояви внутрішніх характеристик індивідуального чи колективного суб’єкта. такий образ є змістом психіки, принаймні групи людей, відрізняється оцінними характеристиками та впливає на успішність суб’єктів взаємодії, його формування є не одномоментним, а тривалим у часі процесом. Отже, імідж — це не просто образ, а чинник перебігу взаємодії, невербальний текст. А там, де є текст, є й комунікативний намір. Яким є комунікативний намір автора іміджевого тексту: дезінформація, маніпуляція чи бажання бути почутим? Лише останнє заслуговує на увагу дослідників іміджу, які надають перевагу новітнім моделям управління, засадничим принципом яких є принцип діалогічності.