Розділ «Частина VI. Індивідуально-психологічні особливості людини»

До другої групи відносять риси, що проявляються в діяльності і виражають відношення людини до праці і дорученої справи: працьовитість, старанність і працездатність або лінь, акуратність і сумлінність або неохайність, відповідальність або безвідповідальність і т. ін.

До третьої групи відносять риси, які проявляються відносно інших людей: індивідуаліст або колективіст, доброзичливий або жорсткий, байдужий або чуйний, грубий або ввічливий тощо. Основа цієї групи — емпатійне або байдуже відношення до людей.

До четвертої групи відносять риси, які показують ставлення людини до самої себе. вони проявляються через самокритичність, скромність, гордість, егоцентризм, володіння собою, гідність, самооцінку, рівень домагань тощо.

За змістом в характері переплітається індивідуальне і загальне, що утворюють єдність. Індивідуальна своєрідність життєвого шляху кожної людини формує різноманітність індивідуальних рис і їх проявів. Але оскільки люди живуть в однакових громадських умовах і загальних обставинах життя, то у них формуються і загальні риси вдачі. Кінець ХХ століття охарактеризувався небувалим інтересом до особливостей національного характеру. Психологи різних країн провели велику кількість експериментальних досліджень з виявлення характерологічних відмінностей між націями. Об’єктивних відмінностей знайдено не було.

Відмінності спостерігаються в уявленнях (стереотипах) людей про свою та інші нації.

Характер нерозривно пов’язаний з усіма психічними процесами. Його структура і зміст визначаються:

• Інтелектуальними особливостями. Розсудливість, розважливість, прагматичність, легковажність — це особливості розумової діяльності, які в той же час є і рисами характеру людини.

• Емоційним фоном і специфікою прояву емоцій. Оптимістичний або песимістичний, радісний або похмурий, конфліктний або поступливий — це емоційні прояви, які супроводжують ті або інші вчинки людини, стаючи його характерними рисами.

• Динамікою волі. Вольові прояви в характері людини особливо очевидні, вони визначають силу і твердість характеру. Людина з характером і вольова людина сприймаються як синоніми. Здатність людини досягти своїх цілей багато в чому залежить від того, слабка чи сильна її воля. Вольові якості: ініціативність, організованість, цілеспрямованість, рішучість, наполегливість та ін. — це характерні способи поведінки людини.

• Спрямованістю особистості. До вимог реального світу людина відноситься активно і вибірково. Це може бути слухняність, поступливість, зацікавленість або протидія, відчуження, байдужість. Спрямованість впливає на діяльність людини і таким чином формує характерні особливості людини, що проявляються в діяльності.

• Взаємозв’язком усіх компонентів. Для структури характеру важливо, наскільки складові його компоненти злиті воєдино, гармонійні між собою або ж, навпаки, знаходяться в конфлікті, суперечать один одному.

Характер людини водночас є стійким і змінним, він багатогранний і різноманітний у своїх проявах. Разом із тим він цілісний. Цілісність досягається стрижневими, найбільш стійкими, домінуючими за силою і активністю рисами.

Усі риси характеру людини можна умовно розподілити на мотиваційні і інструментальні. Мотиваційні спонукають і спрямовують діяльність, а інструментальні надають їй певний стиль. Характер може проявлятися у виборі мети дії, тобто як мотиваційна риса особистості. Однак коли мета визначена, характер виступає більше у своїй інструментальній ролі, тобто визначає засоби досягнення поставленої мети.

23.2. Теоретичні й емпіричні підходи до дослідження характеру 

Як відомо, необхідною і неминучою формою отримання теоретичного знання є наукова класифікація об’єктів пізнання. Наукова класифікація не є поясненням, але це вже і не суто опис; вона — відомий підхід до пояснення і, отже, щось більше, ніж звичайний опис. Вона не лише сприяє руху науки від емпіричного накопичення знань до рівня теоретичного синтезу, але й дозволяє робити обґрунтовані прогнози відносно невідомих ще фактів або закономірностей. Класифікація доповнюється типологією, під якою розуміють науковий метод, заснований на розчленовуванні систем об’єктів і їх угрупуванні за допомогою узагальненої моделі або типу. Вона використовується в цілях порівняльного вивчення істотних ознак, зв’язків, функцій, стосунків, рівнів організації об’єктів.

Спроби побудови типології характерів неодноразово робилися упродовж усієї історії психології. Одна з найбільш відомих і ранніх була запропонована німецьким психіатром і психологом Е. Кречмером (початок ХХ ст.). Дещо пізніше аналогічну спробу зробив його американський колега У. Шелдон, а в наші дні — К. Леонгард, А. Є. Личко, Е. Фромм і низка інших учених.

Типологія характерів будується на існуванні певних типових рис. типовими називаються риси і прояви характеру, які є загальними і показовими для деякої групи людей. Відповідно під типом характеру слід розуміти вираження в індивідуальному характері рис, спільних для деякої групи людей.

Усі типології характерів, як правило, виходять з ряду загальних ідей.

1. Характер людини формується в онтогенезі відносно рано і протягом життя проявляє себе як більш-менш стійке особистісне утворення.

2. Поєднання особистісних рис, які входять в характер людини, не є випадковими.