Розділ «Частина V. Психічна регуляція поведінки і діяльності»

Особистісними властивостями, що регулюють інформаційну сторону вольового процесу є:

• принциповість (здатність керуватися в діях і вчинках єдиними основними принципами й високими, суспільно значимими цілями),

• дисциплінованість і організованість (здатність підкоряти свої дії та вчинки виконанню боргу). У них, мабуть, проявляється вищий ступінь саморегуляції людини.

Усяка вольова властивість характеризується загальними особливостями — широтою, силою й стійкістю. Широта вольової властивості визначається кількістю видів діяльності, у яких вона виразно проявляється. так, наприклад, людина може бути цілеспрямованою тільки відносно своїх захоплень (хобі), але не бути такою у своїй професійній діяльності. Саме цим вона демонструє вузькість даної вольової якості. Широта рішучості виражається в здатності швидко приймати рішення в усіх (або майже усіх) видах діяльності, що виконуються людиною (у навчанні, праці, спілкуванні, спорті та ін.).

Сила вольової властивості характеризується тим ступенем збудження вольового зусилля, що людина розвиває при подоланні внутрішніх і зовнішніх перешкод.

Стійкість вольових якостей особистості — це сталість прояву вольового зусилля в однотипних ситуаціях.

19.5. Теорії волі 

торії волі, залежно від того, з якого джерела виводиться вольовий процес, діляться на дві групи — гетерономні й автономні (волюнтаристичні) теорії.

Автори гетерономних теорій виводять волю з явищ не-вольового характеру — пам’яті (процесу утворення й закріплення асоціацій) і мислення (інтелектуального процесу). Л. С. Виготський відзначав, що це найбільш старі теорії. Так, для Г. Ебінгауса, творця експериментальної психології пам’яті, воля є «зрячим інстинктом», тобто інстинктом, що усвідомлює свою мету. Він утворюється завдяки оборотності того асоціативного зв’язку, що фіксується в досвіді людини. Наприклад, дитина інстинктивно, мимоволі тягнеться до їжі, встановлюючи зв’язок між їжею й насиченням. У майбутньому, відчувши голод, дитина буде цілеспрямовано, наполегливо й із завзятістю шукати їжу. Другий елемент асоціації (задоволення від їжі) стає метою, що передбачає: він спрямовує перший елемент асоціації — дію пошуку їжі. Ця дія стає вольовою, довільно керованою з боку людини, що переборює перепони та перешкоди. Відповідно до цієї логіки, зачатки волі присутні вже в рефлекторних актах, вироблених у людини й тварин у результаті інструментального (оперантного) обумовлювання. Інструментальні рефлекси спрямовані на результат дії (їжа, похвала тощо), підкріплюються ним. Образ результату, що передбачається, у минулому досвіді асоціативно зв’язався з дією: це і є підстава для вольового процесу.

Одним із перших авторів гетерономної теорії волі, у якій вона виводиться з мислення, був І. Гербарт. Він підкреслював, що вольовою може бути тільки розумна дія. вольова поведінка можлива тільки в ситуації, яку людині вдалося зрозуміти й осмислити, а розуміння ситуації — функція інтелектуальних процесів.

Важливою перевагою гетерономних теорій є включення фактора детермінізму в пояснення волі. Автори цих теорій прагнуть зрозуміти волю як детермінований процес, який має певні причини. Однак ці теорії не пояснюють явищ довільності дій, феномен внутрішньої свободи, механізмів утворення вольової дії з не вольової.

Проміжне місце між гетерономними й автономними теоріями займає афективна теорія волі В. Вундта. В. Вундт виводить волю з афекту. Для нього емоція, афект — це праобраз волі. У будь-якому афекті є два компоненти — активний стан (він впливає на дію, має тенденцію виразитися в ній) і інтенсивне суб’єктивне переживання. Зовнішні дії спрямовані на досягнення кінцевого результату, а внутрішнє переживання змінює інші психічні процеси. На думку В. Вундта, творці гетерономних теорій упускають у волі саме істотне — її дієвість і актуальність. Даючи оцінку цієї теорії, Л. С. Виготський писав, що В. Вундт «стояв однією ногою» на позиції волюнтаристів (тобто зближався з авторами автономних теорій волі), оскільки був упевнений, що раціоналістичне пояснення волі неможливе. З іншого боку, В. Вундт виводив волю не з її самої, а з емоційних процесів. Ця обставина зближала його із прихильниками гетерономного підходу.

В автономних теоріях волі цей психічний феномен пояснюють виходячи із законів, закладених у самій вольовій дії. Тому такі теорії називають волюнтаристичними. В. А. Іван-ніков у рамках теорії автономної волі виділяє три підходи: 1) мотиваційний підхід; 2) підхід вільного вибору й 3) регуляційний підхід.

Прихильники мотиваційного підходу пояснюють волю за допомогою категорій психології мотивації. У свою чергу до нього відносяться теорії трьох типів: 1) теорії, які описують волю як надлюдську, світову силу; 2) теорії, що розглядають волю як початковий момент мотивації дії й 3) теорії, що розуміють волю як здатність переборювати перешкоди.

У теоріях першого типу воля кожної конкретної людини — це індивідуальне втілення якоїсь світової волі, надлюдського початку, активності, що підкоряє собі всі сили людини безвідносно до її розуму й спрямованої на невідомі людині цілі. У філософії таке трактування волі представлене Е. Гартманом, А. Шопенгауером і іншими. А. Шо-пенгауер уважав, що сутністю всього є світова воля. це несвідомий, сліпий, ірраціональний, безцільний порив, що ніколи не припиняється й не слабшає. така воля універсальна і є підставою для всього існуючого; вона породжує все (шляхом процесу об’єктивації) і керує усім. воля, що існує в кожній людині — це об’єктивація світової волі.

У теоріях другого типу (Т. Гоббс, Т. Рібо, К. Левін та ін.) центральним стало положення про те, що воля має здатність спонукати бажані дії й гальмувати небажані. Західна психологія довгий час ототожнювала волю й мотивацію. Це відбулося через ототожнення К. Левіним спонукальної функції волі із квазіпотребою як механізмом спонукання до навмисної дії. За К. Левіним, існують два види поведінки — вольова (здійснення наміру) і польова (поведінка, обумовлена силами поля). Воля — це внутрішнє напруження, викликане якоюсь незавершеною дією. Реалізуючи вольову поведінку, людина знімає цю напругу за допомогою певних дій (локомоцій і комунікацій).

Теорії третього типу (воля як здатність переборювати перешкоди) розвивалися в працях Н. Аха, Л. С. Виготсько-го Д. М. Узнадзе, Ю. Куля, Х. Хекхаузена та ін. Воля актуалізується не у всякій, а тільки у важкій ситуації, що містить перешкоди, перепони, труднощі, мотиви, що конкурують.

За Н. Ахом, мотивація й воля не збігаються. Мотивація визначає загальну детермінацію дії, а воля служить засобом додаткового посилення детермінації. У вольовому акті виділяється два боки: феноменологічний й динамічний. Феноменологічний містить у собі такі моменти як 1) образ (людина відчуває напругу), 2) мета/засіб (суб’єкт визначає цільовий об’єкт і його співвідношення із засобами досягнення мети), 3) дія (актуалізація активності) і 4) стан (здійснення зусилля, переживання подолання труднощів). Динамічний бік вольового акту полягає в реалізації, втіленні вольової дії.

Л. С. Виготський розглядає як механізм посилення спонукання до дії операцію включення допоміжного стимулу-засобу. Таким додатковим стимулом-засобом може бути жереб, рахунок на раз, два, три та ін. У пізніх роботах Л. С. Ви-готський доходить висновку, що функцію стимулів-засобів можуть виконувати смислові утворення свідомості. в. А. Іван-ніков, продовжуючи цю традицію, доводить, що в ініціації вольової дії людина може використовувати цінності, світогляд, норми, переконання, значення, смисли й інші особи-стісні утворення. вольова дія — це дія, яку потрібно виконати через зовнішню або внутрішню необхідність. Але її вихідний мотив недостатній. Людина надає цьому мотиву «додаткову енергію», ніби займаючи її в інших мотивів. Воля, таким чином, перетворюється в довільну форму мотивації.

Д. М. Узнадзе розрізняє імпульсивну й вольову поведінки. Друга відрізняється від першої тим, що вона має період, що передує акту ухвалення рішення. У цей період людина переборює безпосередні імпульси завдяки цінностям своєї особистості. Цінності не залежать від актуальних потреб і створюються в ході людської діяльності.