Розділ «Частина IV. Пізнання»

При відтворенні спостерігаються такі варіанти відступів від оригіналу: 1) один зміст замінюється іншим, схожим за смислом; 2) вносяться доповнення, що виходять за межі оригіналу; 3) спотворюється смисл, зміст оригіналу; 4) скорочуються окремі частини; 5) об’єднуються роз’єднані частини; 6) роз’єднуються частини, які в оригіналі були дані в пов’язаному вигляді; 7) узагальнюється розгорнутий, деталізований матеріал; 8) деталізується і конкретизується стислий матеріал.

Відтворення може бути різним за рівнем складності. На цій підставі виділяються: 1) впізнавання; 2) згадування; 3) пригадування.

Впізнавання — це розпізнання об’єкта, що відбувається при його повторному сприйнятті. У впізнаванні мнемічний і перцептивний процеси поєднані, пам’ять і сприйняття виступають в нерозривній єдності. Впізнавання — генетично більш ранній і порівняно простий прояв відтворення: раніше утворені мнемічні сліди активізуються тут безпосереднім сприйняттям знайомого об’єкта. Нове пред’явлення відомого нам об’єкта пожвавлює старі нервові зв’язки, і ми сприймаємо його як вже знайомий. Механізмом впізнавання є зіставлення відбиваних властивостей об’єкта з образом-ета-лоном, що зберігається в довготривалій пам’яті суб’єкта. Якщо достатня кількість ознак збігається з еталонними, то людина приходить до висновку, що цей об’єкт — «той самий». Тим самим пам’ять відіграє продуктивну роль в організації перцептивного процесу. Ефективність впізнавання тим вища, чим чіткішими є орієнтири пошуку інформації й еталони довготривалої пам’яті. Добре знайомий об’єкт впізнається майже миттєво (за 0,05 с) і не вимагає розгорнутих і послідовних зіставлень об’єкта й еталона.

Впізнавання може бути: 1) повним або неповним; 2) визначеним або невизначеним; 3) істинним або помилковим. При повному впізнаванні об’єкт ідентифікується за всіма ознаками, при неповному — тільки по їх частині (якісь ознаки впізнаються, а якісь — ні). визначеність впізнавання відбиває ту міру упевненості, з якою суб’єкт може заявити, що об’єкт, що впізнався, — «той самий». Існує декілька градацій такої упевненості (від сильних сумнівів — до твердої переконаності в знайомості об’єкта). При істинному впізнаванні за знайомий сприймається такий об’єкт, який дійсно зустрічався людині раніше. Помилкове впізнавання — це впізнання як знайомого такого об’єкта, який сприймається уперше. Помилкове впізнавання може істотно варіювати за ступенем упевненості (від непевного відчуття знайомості — до твердої переконаності в тому, що «це знайомий об’єкт»).

Помилкове впізнавання може відбуватися через вплив емоцій і почуттів, установок, стресу, стомлення, розладів свідомості. При помилковому впізнаванні суб’єкт утруднюється виділити в об’єкті значущу інформацію й орієнтується на другорядні ознаки, які випадково збігаються з ознаками знайомого об’єкта. Особливий варіант порушення розпізнавального процесу — «промах», тобто нездатність упізнати знайомий об’єкт, сприйняття його як нового.

Завдяки пізнаванню те, що зустрічалося раніше, не сприймається людиною як абсолютно нове. Суб’єкт економить час і енергію, оскільки позбавлений необхідності ретельного ознайомлення з такими об’єктами, ситуаціями, подіями. Пізнавання забезпечує спадкоємність сприйняття і поступальний розвиток наших знань про світ.

Згадування — складніший варіант відтворення, при якому уявлення про об’єкт відновлюється у відсутності цього об’єкта. Згадування має, як правило, більш розгорнутий характер. Через відсутність зовнішньої опори особливу значущість набувають розумові операції, внутрішнє промовляння, що допомагають людині згадати інформацію. тим самим у відтворення вплітається, окрім мнемічного і перцептивного процесів, ще і мислення, чим зумовлене посилення реконструктивної функції відтворення. При мимовільному згадуванні інформація відтворюється завдяки асоціаціям, що зв’язують мнемічні образи з образами об’єктів, що сприймаються в певний момент. Якщо згадування відбувається в довільній формі, то людина активно використовує допоміжні прийоми — класифікацію, мнемічні плани, символи і т. ін.

Згадування добре засвоєної інформації відбувається майже миттєво. За короткий проміжок часу мимоволі або довільно людина витягає необхідну інформацію з довготривалої пам’яті і включає її в поточну діяльність. Такі акти згадування включені у функціонування оперативної пам’яті. Проте згадування може бути і тривалим, розгорнутим у часі (наприклад, при підготовці студентом розгорнутої відповіді на іспиті).

Довільне згадування, в процесі якого людині доводиться долати різні труднощі, набуває форми пригадування. Іноді людині доводиться відтворювати свої знання в стані тривоги, емоційної напруги і стресу, в умовах зовнішніх перешкод або внутрішнього особистісного розладу, після неповного і неміцного запам’ятовування тощо. Відтворення у формі пригадування перетворюється на особливу розгорнуту розумову діяльність, успішність якої не гарантована, а сама вона важка, вимагає повного особистісного залучення, великих витрат часу й енергії (як у розповіді А. П. Чехова «Кінське прізвище»). Для ефективного пригадування важливі спеціальні розумові прийоми реконструкції інформації (аналіз, синтез, узагальнення, застосування схем, планів, зовнішніх опор і внутрішніх образів, міркувань і т. ін.).

Спогад — відтворення образів подій минулих років за їх асоціаціями з самим суб’єктом. Відтворення у формі спогадів потрібне для орієнтації людини в часі. Внутрішніми опорами для спогадів виступають певні періоди життя самого суб’єкта («Це було, коли я вчився в школі», «Це відбувалося, коли я служив у армії»), а також події соціального життя («Це сталося за часів перебудови», «Це відбувалося при президентові такому-то»). Образи пам’яті розподіляються за часом, отримують «часову мітку». Завдяки цьому минуле людини наповнюється подіями, набуває суб’єктивної реальності, що існує поряд з об’єктивною реальністю сьогодення. У цьому сенсі спогад — це наша історична пам’ять, у якій відбивається єдність нашої особистої свідомості.

Особливим різновидом спогаду є спогади-спалахи. Вони утворюються у той момент, коли в житті людини відбувається що-небудь надзвичайне, наприклад, вона отримує інформацію про смерть родича, про замах на видного політичного діяча, про масштабну катастрофу. Обов’язковим компонентом реакції на подібні події є особисте потрясіння суб’єкта. Спогад-спалах сильно виділяється з повсякденної рутини особливою якістю (він ніби «живий»). У структуру спогаду-спалаху входять спогад про саму подію і спогад про обставини, за яких людина дізналася про цю подію. До обставин належать такі: а) місце, в якому суб’єкт знаходився, коли почув про новину, що схвилювала його; б) поточна подія, яка була перервана цією новиною; в) джерело інформації, від якого поступило повідомлення; г) емоції, які переживали інші люди, що теж почули про подію; д) емоція у себе (власна реакція на новину); е) наслідки отримання інформації про те, що сталося. Саме ці компоненти спогадів-спалахів відтворювали досліджувані, згадуючи через декілька років про те, як вони почули про вбивство президентів А. Лінкольна, Дж. Кеннеді, про загибель космічного корабля «Чел-ленджер», про терористичні акти 11 вересня 2001 року в США і вибухи будинків у Москві. Характеристиками спога-ду-спалаху (за аналогією з фотоспалахом) є мимовільність (суб’єктивна непереборність), несподіванка, невпорядкованість, стислість. Такий спогад близький до образу сприйняття, в якому збережене положення кожного в мить, коли спрацював «спалах». Проте, на відміну від реальної фотографії, спогад-спалах «упереджений», оскільки відбиває не всі деталі, а тільки такі, які є для суб’єкта значущими. При запам’ятовуванні події людина її оцінює з погляду значущості «наслідків» цієї події для себе, своїх близьких.

На думку У. Найссера, спогад про подію, що «потрясла» особу, будується за законами оповідання (нарративу). Оповідання в нашій культурі містить в собі такі категорії пригадування: «Хто?» + «Що?» + «Коли?» + «Де?» + «Чому?» + «Чим усе це важливо особисто для мене?». Саме вони обов’язково наявні в будь-якому спогаді-спалаху. Особа містить два важливих метакогнітивних утворення — розповідну концепцію суспільних подій («Концепція великої історії») і розповідь про власне життя («Особисту історію», «Концепцію себе в часі»). Механізмом утворення спогаду-спалаху є створення й закріплення в пам’яті (асоціювання, переплетення) концепції суспільних подій і розповіді про власне життя. Те, що сталося у світі (загибель політичного діяча, стихійне лихо, катастрофа тощо), завдяки цьому зв’язку стає життєво важливим, емоційно і мотиваційно значущим для конкретної людини. Завдяки цій асоціації людина знову і знову подумки (у розмовах із собою) і об’єктивно (у розмовах з іншими людьми) повертається до цієї події, шукає в ній якийсь сенс, що розгортається. При цьому смислопо-шукова активність фактично є особливим різновидом повторень пережитої події в пам’яті з глибоким емоційним проникненням в неї й усе більш міцним її запам’ятовуванням. Спогади-спалахи — це «сліди» і одночасно психічні регулювальники такої смислопошукової активності особистості. Ці сліди є своєрідними точками відліку, спираючись на які особистість пов’язує своє життя з ходом історії.

Забування — це процес пам’яті, через який втрачається здатність відтворити раніше отриману інформацію або якусь її частину. Забування зумовлене згасанням і/або стиранням мнемічних слідів. Забування — важлива ланка саморегульованої мнемічної системи, закономірний процес, важливість якого стає очевидною в тих випадках, коли людина хоче забути про неприємні, травматичні події. Процес забування — еволюційно вироблене доцільне явище, що забезпечує ефективну роботу пам’яті. Забування звільняє людину від незліченної кількості конкретних деталей і полегшує узагальнення інформації.

Забування посилюється у міру того, як проходить час. Г. Еббінгаус проводив експерименти на собі за допомогою безглуздих складів. Він вивчив 169 переліків (списків), у кожному з яких було по 13 складів, а потім повертався до них через різні проміжки часу — від 21 хвилини до 31 дня. Кожного разу мало місце забування, але якась кількість складів зберігалася в пам’яті. Г. Еббінгаус доучував ці переліки і при цьому фіксував час, необхідний для цього. На рис. 13.1 зображена крива забування Г. Еббінгауса, що відбиває зв’язок між пам’яттю і часом.

Найінтенсивніше забування відбувається відразу після заучування, поступово уповільнюючись. Через дві доби в пам’яті залишається приблизно 28% інформації, яка потім з незначними втратами зберігається 30 діб.

Рис. 13.1. Крива забування, отримана Г. Еббінгаусом (Ebbinghaus, 1913)

Матеріал, який в процесі заучування піддається смисловій обробці, менше піддається забуванню, тому динаміка забування осмисленого матеріалу істотно відрізняється від кривої забування Еббінгауса. Так, у навчальній діяльності школярів і студентів можна спостерігати такі стадії поступової втрати інформації: 1) зменшення об’єму відтворення за рахунок втрати другорядних деталей; 2) поява по-милок-пропусків, що призводять до втрати істотних елементів; 3) поява помилок-спотворень, при великій кількості яких якість відтворення різко знижується; 4) неможливість відтворити інформацію самостійно, потреба в суттєвих підказках; 5) здатність лише до впізнавання інформації; 6) відсутність впізнавання. Однак відсутність впізнавання свідчить про втрату інформації на функціонально-психологічному рівні. Зберігання слідів на нейрофізіологічному і біохімічному рівнях може тривати, про що свідчать експерименти з активації давно забутих спогадів за допомогою електростимуляції мозку.

Забування може бути повним, коли інформація зникає безслідно, або частковим, коли її неможливо згадати, але можна впізнати пред’явлений об’єкт (явище, ситуацію), які суб’єктові були колись знайомі. У численних експериментах доведено, що впізнавання завжди легше за відтворення. Тести на впізнавання свідчать, що в пам’яті зберігається більше інформації, ніж виходить з результатів тестування відтворення. Тому Е. Тульвінг запропонував розрізняти присутність спогаду в когнітивній системі (зберігається він чи ні) і його доступність (чи може людина до нього «дістатися», якщо він там зберігається). Втрата сліду в пам’яті не підкоряється принципу «усе або нічого»: вона відбувається поступово.

Руйнування мнемічного сліду з часом полягає в: 1) зниженні рівня активації сліду, 2) деградації структурних елементів сліду (руйнування синаптичних зв’язків, смерть нейронів мозку).

Істотним чинником забування є контекстуальна флуктуація. З часом змінюється не лише якість сліду, але й умови (контекст), в яких відбувалося запам’ятовування. Будь-яке кодування інформації відбувається в якомусь зовнішньому (особливості оточення, обстановки) і внутрішньому (психічний стан, настрій, самопочуття суб’єкта) контексті. Інформація запам’ятовується в тісному зв’язку з контекстуальними ознаками. Але світ змінюється і змінюється сама людина (у неї з’являються нові думки, почуття, оцінки себе тощо). Контекстуальна флуктуація частково пояснює амнезію раннього дитинства (нездатність людини згадувати події перших трьох років свого життя). Контексти маленьких дітей настільки сильно відрізняються від контекстів дорослих людей, що мнемічні сліди неможливо витягнути.

Ще один важливий чинник забування — інтерференція, тобто гальмування відтворення, викликане тим, що людина змушена зберігати в пам’яті схожі один на одного спогади. З роками пам’ять людини поповнюється новими знаннями; перервати процес вступу нових вражень неможливо. Доступ до певного спогаду ми маємо завдяки тому, що зберігаємо в пам’яті ознаку пошуку цього спогаду. Проте з часом ця ознака зв’язується і з іншими схожими спогадами, вони починають конкурувати між собою і з цільовим спогадом (тобто таким, який ми хочемо відтворити). Спогади, пов’язані з тією самою ознакою відтворення, автоматично заважають відтворенню один одного при пред’явленні ознаки. Ознака відтворення поступово стає переобтяженою зв’язками з різними об’єктами: мнемічні сліди цих об’єктів інтерферують між собою (див. рис. 13.2).