Розділ «Частина IV. Пізнання»

— впізнаванню (ідентифікація об’єктів як знайомих, відомих суб’єктові раніше, є ознакою їх збереження в пам’яті навіть при нездатності відтворити);

— доучуванню (матеріал, що здається забутим, вимагає для доучування менше часу і зусиль, ніж при первинному запам’ятовуванні).

Із цих трьох показників збереження перший (відтворення) — найменш надійний, оскільки далеко не все те, що не відтворюється, забуто. Ремінісценція (відновлення забутого) є яскравим доказом того, що «забуте» продовжувало зберігатися в пам’яті. В експериментах У. Пенфілда,

H. П. Бехтерєвої в результаті електростимуляції глибоких мозкових структур у досліджуваних активізувалися спогади, які здавалися назавжди загубленими. В стані гіпнозу деякі люди відновлюють давно втрачені навички — дитячий почерк, манеру малювання, розмови і т. ін. Найбільш радикальне пояснення такого роду даних полягає в твердженні того, що ніяка інформація, яку людина отримує протягом життя, не втрачається повністю. її сліди поступово занурюються на глибші рівні нейронних структур, звідки, проте, вона може бути витягнута.

Збереження має процесуально-динамічну природу. Інформація не лежить в пам’яті «нерухомим вантажем», а піддається переробці і переструктуруванню (відбору, систематизації, доповненню, узагальненню, перегрупуванню). Це — процес організованого засвоєння інформації, оволодіння нею і переробки її в систему знань і особистого досвіду.

Тривалість збереження інформації неоднакова на різних рівнях її переробки в мнемічної системі. Так, в сенсорній (миттєвій) зоровій пам’яті це проміжок від 0,25 до 1,0 с, в короткочасній оперативній — від 1,0 до 30 хв, а в довготривалій пам’яті — дні, роки, все життя.

До чинників, що визначають збереження, відносяться:

— обсяг матеріалу, що запам’ятовується (дещо краще зберігається матеріал великого обсягу, для засвоєння якого була виконана більш ретельна діяльність суб’єкта);

— міра усвідомлення матеріалу (неосмислений матеріал зберігається гірше, ніж той, що має смислові зв’язки);

— способи заучування (матеріал, завчений розподіленими в часі повтореннями, зберігається краще, ніж той, який заучували концентрованим способом);

— характер діяльності, яка заповнює інтервал між запам’ятовуванням і відтворенням; ця діяльність може порушити процес консолідації слідів і викликати ретроактивну інтерференцію; краще всього матеріал зберігається, якщо інтервал між запам’ятовуванням і відтворенням нічим не заповнений або заповнений сном, найгірше, якщо він заповнений гомогенною діяльністю (тобто подібною до тієї діяльності, яка відбувалася при заучуванні);

— характер діяльності, яка передувала запам’ятовуванню (вона може стати причиною проактивного гальмування);

— емоції. Несильні емоційні переживання у момент запам’ятовування сприяють збереженню, а інтенсивні — спотворюють зміст, що запам’ятовується, порушують збереження; модальність емоційного тону матеріалу, що запам’ятовується, сприяє активізації психологічних захистів, зокрема механізму витіснення: негативно забарвлений матеріал витісняється в неусвідомлювані шари психіки і забувається, а позитивно забарвлений утворює міцні сліди за рахунок їх дублювання в емоційній пам’яті;

— мотивація, інтереси і установки суб’єкта; збереження, так само, як і запам’ятовування, мотиваційно опосередковане і вибіркове; пам’ять — це саморегульована система, яка нічого не зберігає марно; краще за все зберігається інформація, яка відповідає мотивам, цілям і завданням актуальної і значущої для суб’єкта діяльності.

Відтворення — це процес пам’яті, в результаті якого відбувається актуалізація знань, засвоєних при запам’ятовуванні. При цьому інформація, яка зберігається в довготривалій або короткочасній пам’яті, переводиться в оперативну і включається в поточну діяльність. відтворення відбиває результативну сторону роботи пам’яті: її ефективність, точність і повнота готуються в процесах запам’ятовування і збереження. Тому відтворення може служити індикатором ефективності мнемічної системи в цілому.

Інформація відтворюється в різних формах: 1) вербальній (усне висловлювання, письмовий виклад, внутрішня розмова); 2) практичній (моторний акт у вигляді трудової, спортивної дії, танцювальних рухів і т. ін.); 3) емоційній (переведення якого-небудь почуття з латентного стану в актуальний, емоційний відгук на об’єкт, виникнення і підтримка певного настрою, звична емоційна реакція на ситуацію); 4) образній (відтворюються зорові, слухові, дотикові та інші уявлення про об’єкти, що сприйняті раніше).

Р. Вудвортс у своїй «Експериментальній психології» (1938) перераховує такі варіанти відтворення «завчених раніше реакцій»: 1) відтворення рядів, елементів, фактів; 2) викликання сенсорних образів; 3) виконання моторного акту; 4) мрії і вільне асоціювання без наміру спеціально відтворювати (коли «одна думка викликає іншу»); 5) контрольовані асоціації (що виявляються в процесі математичних обчислень, при читанні, в бесіді з іншою людиною); 6) відтворення, вплетене в процес мислення, розв’язання проблем (відтворення тут — постачальник сирого матеріалу для мислення).

За критерієм цілеспрямованості відтворення може бути мимовільним і довільним. При мимовільному відтворенні людина не переслідує спеціальної мети пригадати інформацію. вона «спливає» сама собою, ніби автоматично, без усвідомлюваних зусиль. При цьому мимовільне відтворення не хаотичне, а має зв’язний і вибірковий характер, що пояснюється асоціаціями, які склалися в досвіді, і неусві-домлюваними установками. Стимулами для автоматичного витягання інформації служать образи предметів і явищ, включених у діяльність, думки про них і сенси, що надаються їм суб’єктом. Таким чином, зміст мимовільного відтворення і його спрямованість визначаються самим ходом поточної діяльності. Сама ж діяльність не спрямована на згадування цих предметів або явищ, вони й їх образи тільки супроводжують цю діяльність. Легкість мимовільного відтворення яких-небудь знань (наприклад, професійних, спеціальних) у процесі пізнавальної або практичної діяльності свідчить про те, що ці знання були добре закріплені, систематизовані й осмислені.

У довільному відтворенні людина актуалізує елементи минулого досвіду навмисно. При цьому вона вирішує особливу — репродуктивну задачу і використовує спеціальні прийоми для витягання інформації з пам’яті. Довільному відтворенню властива вибірковість: людина прагне не відволікшися на випадкові асоціації, які неминуче виникають при будь-якій спробі щось згадати. З великого обсягу своїх знань людина витягає тільки ту їх частину, яка відповідає репродуктивному завданню.

Витягання інформації має характер не стільки репродукції (точної копії того, що запам’яталося), скільки реконструкції (творчо зміненої моделі того, що запам’яталося). Це продемонстрував ще в 1932 році Ф. Бартлет, коли застосував методику повторного відтворення вербального (розповідь) і візуального матеріалу. Досліджуваний слухав розповідь, а потім кілька разів відтворював те, що запам’ятав. Між відтвореннями були п’ятнадцятихвилинні паузи. Відтворений матеріал поступово трансформувався: він ставав усе більш стандартним, таким, що схематизував (тобто наближався до того, що Ф. Бартлет називав «схемою»). Схема — це спосіб творчої організації сприйманої інформації, заснований на всьому минулому досвіді індивіда, що сприяє її ефективному запам’ятовуванню. Окрім мнемічних схем, існують схеми сприйняття, синтаксичні і логічні схеми, схеми переживань і цінностей, схеми соціальної взаємодії. Схеми організовують переробку інформації в різних сферах, пронизують увесь досвід людини.