Розділ «Питання ідентичності»

Коли я дочитав до кінця, він сказав: «Усе абсолютно правильно. Однак не друкуйте це тут. Опублікуйте в Лондоні».

Я надіслав замітку Джонатану Міллеру. Вона йому сподобалася, і він переслав її Мері-Кей Вілмерс, яка разом із Карлом Міллером, шурином Джонатана, незадовго до того заснувала «Лондон рев’ю оф букс».

«Дотепний тикозний Рей» — це було для мене писанням цілком нового штибу. Це була перша написана мною всеосяжна історія хвороби про те, як людина може жити повноцінно, попри складне неврологічне становище — і те, як її було сприйнято, надихнуло мене описувати більше подібних історій хвороб.

У 1983 році Елхонон Ґолдберґ, мій друг і колега, який навчався у Москві під началом Лурії, поцікавився, чи можу я разом із ним провести у Медичному коледжі Альберта Ейнштейна семінар, присвячений новій галузі — нейропсихології, зачинателем якої був Лурія.

Темою цього зібрання були агнозії — позбавлене сенсу сприйняття чи неправильне сприйняття; був момент, коли Ґолдберґ звернувся до мене й попросив навести приклад оптичної агнозії. Я одразу ж подумав про одного зі своїх пацієнтів — викладача музики, який втратив здатність візуально впізнавати своїх студентів (як і будь-кого іншого). Далі описав, як доктор П. поплескував по «головах» водорозбірних кранів чи лічильників сплати за паркування, приймаючи їх за дітей, чи люб’язно звертався до кулястих ручок на меблях і страшенно дивувався, чому вони не відповідають. Я розповів, що в якийсь момент він навіть прийняв голову своєї дружини за капелюха. Попри свою повагу до серйозного професора, студенти не могли стримати сміх, чуючи про таку комічну ситуацію.

Тоді я не мав на думці доповнювати свої нотатки історією доктора П., проте коли розповідав про нього студентам, наша зустріч зринула у мене в пам’яті. Того ж вечора записав його історію хвороби, назвав її «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха» і відправив до «Лондон рев’ю оф букс».

Мені й на думку не спало, що ця розповідь може стати заголовною у моїй збірці історій хвороб.

Улітку 1983 року на місяць поїхав до центру «Блу маунтін» — спільноти художників і письменників. Центр розташований на озері, що прекрасно підходить для плавання, і, крім того, у мене був із собою гірський велосипед. Я ще ніколи не перебував у подібному оточенні письменників і художників, і мені подобалося поєднувати роздуми і письмо наодинці з собою із товариським спілкуванням з іншими мешканцями за вечерею наприкінці дня.

Щоправда, упродовж перших двох тижнів свого перебування я був цілковито скутим і мучився від страшного болю: перестарався під час їзди на велосипеді, тому мені заклинило спину. На шістнадцятий день я натрапив на мемуари Луїса Бунюеля,[256] у яких вичитав фразу, де він висловлює страх втрати пам’яті й індивідуальності, як сталося з його літньою матір’ю, яка хворіла на слабоумство. Це раптом нагадало мені про Джиммі, моряка, котрий страждав на амнезію, що його я почав спостерігати у 1970-ті. Я одразу ж розпочав роботу: упродовж дванадцяти годин писав про Джиммі і до настання сутінок завершив його історію, назвавши її «Заблукалий мореплавець». Від сімнадцятого до тридцятого дня не написав жодного слова. Коли мене пізніше запитували, чи «плідно» я провів час у «Блу маунтін», то не знав, що відповідати: мав один надзвичайно плідний день і двадцять дев’ять абсолютно непродуктивних.

Я запропонував цю історію Бобу Сілверсу з «Нью-Йорк рев’ю оф букс». Вона йому сподобалася, та він висловив цікаву думку. «Можете показати свої записи про цього пацієнта?» — запитав він. Проглянувши консультаційні записи, які я робив під час кожного прийому Джиммі, Сілверс зазначив: «Багато з них є яскравішими й безпосереднішими за ті, що ви передали мені. Чому б вам не поєднати їх так, щоб ваша оповідь містила одночасно і думки, що виникли у вас одразу після огляду пацієнта, і міркування через багато років?».[257] Я дослухався його поради, й історія була опублікована у лютому 1984 року. Це неабияк мене підбадьорило, і упродовж наступних півтора року я надіслав йому ще п’ять історій, що згодом стали ядром книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Дружба й підтримка Боба, а також його безмежно дбайливе й конструктивне редагування є направду легендарними — якось під час мого перебування в Австралії він зателефонував, щоб запитати, як я поставлюся до того, що він замінить кому на крапку з комою. Крім того, саме він наштовхнув мене на думку написати чимало есеїв, за які я інакше б і не взявся.

Я і далі видавав окремі історії (деякі у «Нью-Йорк рев’ю оф букс», інші — у різних журналах на кшталт «Саєнс» і «Ґранта») і спершу навіть не думав, що вони можуть бути у певний спосіб поєднані. Колін і Джим Зільберман, мій американський видавець, вбачали у них певну настроєву й почуттєву єдність, але я не був певен, що їх можна об’єднати у книгу.

В останні чотири дні 1984 року я написав іще чотири історії, що потім увійшли до книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха», задумуючи об’єднати їх у тетралогію, і, може, навіть у невелику книгу з назвою «Світ простоти».

Наступного місяця я навідав свого друга Джонатана Мюллера, який працював неврологом у лікарні VA у Сан-Франциско. Під час прогулянки парком Пресідіо, на території якого була розташована лікарня, він розповів, що цікавиться природою чуття нюху. У відповідь я розповів йому дві історії. Одну з них про чоловіка, який попри повну й невідворотну втрату нюху через травму голови почав уявляти запахи, властиві конкретним ситуаціям (чи, радше, переживати галюцинацію) — наприклад, бачачи, як вариться кава, він міг уявити, як вона пахне. Інша історія була про студента-медика, у якого через пристрасть до амфетаміну розвинувся надзвичайно чутливий нюх (насправді це була історія мого власного досвіду, хоча у «Капелюсі» я назвав студента Стівеном Д.). Наступного ранку, дуже довго сидячи за сніданком у в’єтнамському ресторані, я записав обидві історії, об’єднав їх під одним заголовком («Собака під шкірою») і відправив своїм видавцям. Я відчував, що «Капелюху» чогось бракує, і цю лакуну заповнив «Собака».

Після того мене охопило чудесне відчуття завершеності й звільнення. Я дописав книгу «клінічних історій», був вільною людиною і міг собі дозволити справжній відпочинок, якого не мав уже з десяток років. Знічев’я вирішив відвідати Австралію — я там ніколи не був, до того ж у Сіднеї живе мій брат Маркус із дружиною та дітьми. З його родиною ми зустрічалися, коли вони приїздили на золоту річницю весілля батьків у 1972 році, але відтоді їх не бачив. Я подався до Юніон-сквер у Сан-Франциско, де розташований офіс «Куантес»,[258] показав свій паспорт і сказав, що хочу полетіти до Сіднея першим доступним рейсом. «Без проблем», — відповіли у компанії, місць було достатньо, і в мене якраз лишався час, щоб заїхати в готель і згребти речі, після чого одразу ж попрямував до аеропорту.

Це був мій найдовший у житті переліт, проте час промайнув швидко, оскільки я жваво нотував у щоденник, і за чотирнадцять годин ми прибули до Сіднея. Коли робили коло над містом, я упізнав знаменитий міст і оперний театр. Я дав паспорт для контролю й збирався рушити далі, коли прикордонник запитав: «А віза?».

«Віза? — здивувався я. — Яка віза? Мені про це ніхто не сказав». Прикордонник, який перед тим був налаштований цілком дружелюбно, враз посуворішав: навіщо я прилетів до Австралії? Чи міг тут хтось поручитися за мене? Я відповів, що в аеропорту на мене чекає брат із родиною. Мені сказали присісти, поки його розшукали й пересвідчилися у чесності моїх намірів. Потім видали тимчасову візу на десять днів і після цього висунули попередження: «Ніколи так більше не робіть, інакше ми одразу ж вишлемо вас назад до Штатів».

Десять днів в Австралії сповнили мене сильним відчуттям радісного відкриття — я відкрив для себе брата, якого заледве знав (Маркус на десять років старший за мене і подався до Австралії у 1950-му); невістку Ґей, з якою я одразу ж зміг почуватися мов удома (вона поділяла мою пристрасть до мінералів і рослин, плавання і пірнання); юних племінника й племінницю, які подружилися зі своїм новим (і, на їхній погляд, екзотичним) дядьком.

Із Маркусом я шукав і зрештою знайшов стосунки, яких, як факт, ніколи не мав із братами в Англії. Це були взаємини, яких не міг мати з Девідом, котрий був настільки несхожим на мене — жвавим, чарівним, товариським; чи з Майклом, загрузлим у глибинах шизофренії. Я відчував, що з Маркусом — тихим, схильним до науки, задумливим і теплим — можу мати глибший зв’язок.

Крім того, я закохався у Сідней, а пізніше — в національний парк Дейнтрі та Великий бар’єрний риф у Квінсленді, що видався мені приголомшливо прекрасним і дивним. Розглядаючи унікальну австралійську флору й фауну, я згадав, як Дарвін був настільки вражений рослинами й тваринами Австралії, що записав у щоденнику: «Вочевидь, до роботи тоді бралися двоє окремих Творців».

Після злетів і падінь, що ми з Коліном пережили, працюючи над «Пробудженнями» й «Ногою», наші стосунки стали легшими. Якщо редагування «Ноги», що тривало роками, мало не вбило нас обох, то робота над «Капелюхом», як ми обоє називали цю книгу, була простою і відкритою. Багато історій із «Капелюха» вже надруковані, і Колін, окрім редагування решти, підказав, як можна розбити їх на чотири групи зі вступом до кожної.