Отже, перше видання налічувало лише десяток приміток. Ленні з Коліном врятували «Пробудження» від мого прагнення до надмірності.
Я був у захваті, коли на початку 1973 року побачив коректурні гранки «Пробуджень». Кілька місяців по тому були готові пробні відбитки сторінок, проте Колін їх мені навіть не надсилав, побоюючись, що я вхоплюся за можливість внести незліченну кількість змін і доповнень, як це зробив на попередньому етапі, і це затримає дату запланованого виходу в друк.
За іронією долі саме Колін через кілька місяців запропонував відкласти публікацію, щоб окремі розділи книги були попередньо опубліковані у «Сандей таймс». Утім я був категорично проти, бо планував, що книга побачить світ у день або до дня мого народження у липні. Мені мало виповнитися сорок, і я хотів мати змогу сказати: «Хоч мені вже сорок, і я змарнував свою молодість, але принаймні щось зробив — написав книгу». Колін вважав, що чиню нерозумно, проте, бачачи у якому я стані, він погодився притримуватися початкової дати публікації в кінці червня. (Пізніше він пригадував, що Ґіббон свого часу докладав усіх зусиль, щоб видати останній том «Занепаду й руйнування» у день свого народження).
Залишившись в Оксфорді після отримання ступеня і часто зазираючи туди у кінці 1950-х, я іноді мигцем бачив В. Г. Одена в околицях містечка. Його запросили до Оксфорда прочитати цикл лекцій про поезію, і, буваючи там, він щоранку неодмінно зазирав до кафе «Кадена», щоб з кимось потеревенити. Оден був дуже добродушний, проте я соромився підійти й познайомитися. Однак у 1967 році ми таки зробили це на вечірці у Нью-Йорку.
Він запросив мене в гості, і я інколи заходив до нього на Сент-Марк-плейс на чай. Це якраз був вдалий час для відвідин, оскільки до четвертої години він завершував робочий день, але ще не розпочинав вечірню пиятику. Оден страшенно любив випити, хоча вперто всім доводив, що він не алкоголік, а питець. Якось я поцікавився, у чому різниця, і він сказав: «В алкоголіка після кількох чарок відбувається зміна особистості, а питець може пити скільки завгодно. Я — питець». Пив він, безумовно, надміру: за вечерею, чи то в себе вдома, чи в гостях, ішов о пів на десяту, беручи із собою усі пляшки, що стояли на столі. Але скільки б він не випив, наступного ранку о шостій був уже на ногах і за роботою. (Орлан Фокс, приятель, який нас познайомив, якось сказав, що Оден — найменш лінива людина з усіх, кого йому доводилося зустрічати).
Так само, як і я, Вістен зростав у родині медиків. Його батько, Джордж Оден, був лікарем у Бірмінґемі та виконував обов’язки медичного спеціаліста під час великої епідемії летаргічного енцефаліту. (Найбільше доктора Одена цікавило, як хвороба може вплинути на дитячу особистість — він опублікував на цю тему кілька статей). Вістен полюбляв розмови про медицину й особливо прихильно ставився до лікарів. (У збірці «Послання похреснику» чотири вірші присвячено лікарям, один із них — мені). Знаючи про це, я у 1969 році запросив його відвідати Бет-Авраам і познайомитися з пацієнтами з постенцефалітичним синдромом. (Пізніше він написав вірш «Дім старих людей», проте я не певен, чи йдеться в ньому про Бет-Авраам, чи про якийсь інший дім).
У 1971 році він написав приємну рецензію на «Мігрень», від якої я був у захваті. Також його думка була мені критично важливою під час написання «Пробуджень», а надто коли він сказав: «Вам треба буде вийти за межі строго об’єктивного клінічного опису хвороби… Говоріть образно, додайте містики, робіть те, що вам потрібно».
* * *На початку 1972 року Вістен вирішив полишити Америку, щоб провести решту життя в Англії та Австрії. Початок тієї зими став для нього особливо важким, хвороба змішалася з усвідомленням своєї відокремленості та складними, суперечливими почуттями, збуреними рішенням полишити Америку, де він так довго прожив, і яку так сильно полюбив.
Уперше він по-справжньому відволікся від цих почуттів у день свого народження, 21 лютого. Оден завжди полюбляв різноманітні святкування та дні народження, а цей був особливо важливим і зворушливим. Йому виповнювалося шістдесят п’ять, це мав бути його останній день народження в Америці, і видавці влаштували для нього вечірку, де він перебував у дивовижному оточенні друзів, старих і нових (пам’ятаю, що поруч із ним сиділа Ганна Арендт).[220] Тільки на цьому надзвичайному зібранні я вповні осягнув глибину особистості Вістена, зрозумів, наскільки він товариська людина. Він просто сяяв у затишному колі друзів і був цілком удома. Принаймні мені так здавалося: я ще ніколи не бачив його таким щасливим. Однак водночас відчувалося, що це — призахідна зустріч, зустріч-прощання.
Якраз перед від’їздом з Америки ми з Орланом Фоксом допомагали йому перебирати й пакувати книги — досить болюча місія. Після кількох годин метушні ми, спітнілі, присіли випити по пиву і якийсь час мовчали. Згодом Вістен підвівся і сказав мені: «Візьміть собі книгу чи кілька книг — яких забажаєте». Він замовк, а тоді, побачивши мій ступор, продовжив: «Добре, тоді я сам вирішу. Ось мої улюблені книги — ці дві беріть у будь-якому разі!».
Він узяв із тумбочки біля ліжка та простягнув мені своє лібрето до «Чарівної флейти» і старий, дуже пошарпаний, том листів Ґете. Останній ряснів ніжними карлючками, примітками й коментарями.[221]
Наприкінці тижня — це була субота, 15 квітня 1972 року — ми з Орланом поїхали проводжати Вістена в аеропорт. Прибули ми туди за три години до відльоту, тому що Вістен був маніакально пунктуальним і завжди панічно боявся не встигнути на поїзд чи літак. (Якось він розповів, що йому постійно снився один сон: він поспішав на поїзд, був страшенно схвильований, відчував, що його життя і все на світі залежить від того, встигне він чи ні. На його шляху виростали все нові й нові перешкоди, немовби здавлюючи його самого й змушуючи у паніці беззвучно кричати. Тоді він раптом усвідомив, що вже запізно, що поїзд він пропустив, і це було анітрохи не важливо. А потім його огорнуло відчуття полегшення, що межувало з блаженством, він еякулював і прокинувся з усмішкою на обличчі).
Отже, приїхали ми рано, а тоді коротали час у неспішній розмові — лише потім, коли він полетів, я усвідомив, що ці неквапливі безцільні теревені зводилися до одного: центром розмови було прощання — з нами, з тими тридцятьма трьома роками, які він прожив у Сполучених Штатах (він напівжартома називав себе американським Ґете). Якраз перед викликом на посадку до нас підійшов незнайомець і, затинаючись, промовив: «Ви, певно, містер Оден… Сер, це велика честь, що ви були в нашій країні. Завжди будемо раді вітати вас тут знову як почесного гостя — і друга». Він простягнув руку зі словами: «На все добре, містере Оден, і хай благословить вас Бог!». Вістен дуже сердечно потиснув йому руку. Він був надзвичайно зворушений: в його очах замерехтіли сльози. Я поцікавився, чи такі зустрічі звичні для нього.
«Звичні, — відповів він. — Проте… завжди незвичні. У цих випадкових зустрічах — така щира любов». Коли шанобливий незнайомець поволі пішов, я запитав у Вістена, яким він відчуває світ: чи вважає його місцем дуже великим, чи навпаки надзвичайно малим?
«Ні те, ні те, — відповів він. — Ані великим, ані малим. Просто затишним, затишним… — і притишено додав: — Як дім».
Більше він нічого не сказав, та й не було чого говорити. Пролунав голосний виклик, і він поспішив до виходу на посадку. Біля нього повернувся і поцілував нас — так, немов хрещений батько цілує своїх похресників, це був поцілунок благословення і прощання. Він раптово здався старим і слабким, проте піднесено величавим, немов готичний собор.
* * *У лютому 1973 року, під час перебування в Англії, я пішов в Оксфорд, щоб зустрітися з Вістеном, який тоді мав помешкання у Крайст-Черч. Я хотів передати йому гранки «Пробуджень» (він сам мене про це попросив; фактично, крім Коліна й тітки Ленні він єдиний, хто їх бачив). Був чудовий день, і замість того, щоб брати таксі від вокзалу, я вирішив пройтися пішки. Я дещо запізнився: Вістен сидів і крутив у руках годинник. «Ви на сімнадцять хвилин запізнилися», — підкреслив він.
Ми приділили чимало часу обговоренню статті у «Сайнтифік Американ», що сповнила його неабияким захватом — це матеріал Ґюнтера Стента «Передчасність та унікальність наукових відкриттів». Оден відповів Стенту, протиставляючи інтелектуальні історії про науку та мистецтво (відповідь вийшла друком у лютневому номері 1973 року).
Повернувшись до Нью-Йорка, я отримав від нього листа, датованого 21 лютого — як він додав, «днем мого народження» — короткого і дуже, дуже теплого:
Дорогий Олівере!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стрімголов. Історія одного життя» автора Сакс Олівер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пробудження“ на сторінці 6. Приємного читання.