Розділ «Пробудження»

Тоді я потребував від Коліна не лише допомоги в розплутуванні своїх думок, але й емоційної підтримки в моменти, коли не знав, про що писати далі або ж коли в мене погіршувався настрій і зникала впевненість — перше збудження минало, саме так і було, і тоді я майже занепадав духом.

19 вересня, 1972

Шановний містере Гейкрафт!

Здається, в моєму житті зараз один із тих сухих, гнітючих періодів, коли ти можеш лише нічого не робити або без пуття товктися на місці. Найабсурдніше те, що потрібно всього три дні добре попрацювати, щоб завершити книгу, та я не знаю, чи здатен зараз на це.

Наразі я перебуваю в дуже непростому стані, мене охоплює почуття провини — одна нестерпна думка про те, що я виставляю напоказ своїх пацієнтів (і що в моїх розповідях їх можна впізнати), і що в «Пробудженнях» упізнають саму лікарню — можливо, це одна з перешкод на моєму шляху до завершення книги.

День праці[216] минув, Америка знову взялася до роботи, тож і я мав повертатися до рутинних буднів у Нью-Йорку. Я написав ще одинадцять історій, проте уявлення не мав, як оформити це в книгу.

Я повернувся до знайомої квартирки у Бет-Авраамі, у якій жив із 1969 року, але наступного місяця керівник лікарні зненацька заявив мені, що я маю звідти вшитися: квартира була потрібна для його хворобливої літньої матері. Я відповів, що розумію її потребу, але також усвідомлюю й те, що квартиру зарезервовано для чергових лікарів, на підставі чого я винаймав її упродовж попередніх трьох із половиною років. Така відповідь викликала у керівника роздратування, тож він сказав, що оскільки я ставлю під сумнів його повноваження, то можу забиратися не лише з квартири, але й із лікарні. Отак одним махом я позбувся роботи, доходу, пацієнтів і житла. (Проте неофіційно навідував пацієнтів до 1975 року, аж доки формально не поновився у штаті Бет-Аврааму).

Квартира, яку я заповнив своїми речами, включно з фортепіано, тепер була позбавлена усього й виглядала занедбаною. Тринадцятого листопада, коли я саме перебував у цій спорожнілій оселі, зателефонував мій брат Девід і сповістив про смерть мами: під час подорожі до Ізраїлю у неї стався серцевий напад і вона померла під час прогулянки Неґевом.

Я вилетів до Англії найближчим рейсом і разом із братами ніс її труну під час похорону. Мене цікавило, як я почуватимуся під час обряду шиви.[217] Я не знав, чи зможу витерпіти сидіння на низькій лаві упродовж семи днів підряд разом з іншими плакальниками, і при цьому до нас неперервним потоком ітимуть люди, з якими треба буде говорити, говорити, без кінця говорити про померлу. Зрештою те, що я розділив з усіма емоції та спогади, для мене виявилося серйозним, конструктивним і дуже важливим досвідом — тому що сам по собі я був просто розчавлений маминою смертю.

Усього півроку тому я консультувався у доктора Маргарет Сейден, невролога з Колумбії, з приводу ушкодження шиї, яке я дістав, коли вдома вибігав сходами з льоху й вдарився головою об низьку бантину. Оглянувши мене, вона поцікавилася, чи не є я сином «міс Ландау». Я це підтвердив, і доктор Сейден розповіла, що вона була однією з маминих студенток. Тоді вона жила дуже бідно, й мама оплатила їй навчання у медичному виші. Лише на маминому похороні, познайомившись із кількома її студентами, я дізнався, наскільки вона підтримувала багатьох із них під час навчання, часом повністю оплачуючи його. Мама ніколи не розповідала мені (і, гадаю, нікому іншому), на що була готова заради нужденних студентів. Я завжди вважав її невибагливою та ощадливою, навіть скнарою, не знаючи, наскільки щедрою вона насправді була. Я надто пізно зрозумів, що про деякі грані її особистості взагалі нічого не відав.

Мамин старший брат, дядько Дейв (ми кликали його дядько Вольфрам, саме він познайомив мене у дитинстві з хімією), багато розповідав про мамині молоді роки, і ці історії мене захоплювали, втішали, часом змушували сміятися. Під кінець тижня він сказав: «Коли знову приїдеш до Англії, приходь до мене, й ми вдосталь наговоримося. Тепер я єдиний, хто пам’ятає твою маму дитиною».[218]

Було неймовірно зворушливо побачити стількох маминих пацієнтів і студентів — як вони живо, з гумором і ніжністю згадували про неї, а я — я бачив її крізь призму їхніх очей як лікаря, учителя, оповідача. Їхні спогади про неї нагадали про лікаря, учителя, оповідача в мені і як це зближувало нас, із плином років додаючи у наші стосунки новий вимір. Я зрозумів, що маю завершити «Пробудження», щоб віддати їй останню данину пам’яті. З кожним днем жалоби мене все більше сповнювало дивне відчуття миру і спокою, і того, що справді важливе, відчуття метафоричних вимірів життя та смерті.

Мамина смерть стала найтяжчою втратою мого життя — втратою найміцнішого і, мабуть, у якомусь сенсі найреальнішого зв’язку, який я мав у житті. Після цього уже не міг читати жодної світської літератури — щовечора, коли нарешті йшов спати, гортав лише Біблію або «Звертання до Господа» Донна.

Після завершення офіційної жалоби я лишився у Лондоні й повернувся до писання, сповнений думок про мамині життя і смерть та про Доннові «Звертання до Господа». У такому настрої, з такими емоціями я й написав пізніші, метафоричніші розділи «Пробуджень», а мій голос у них звучав цілковито по-новому.

Колін допомагав мені дати собі раду й заспокоїтися, а також упорядкувати складні й заплутані, часом подібні до лабіринту нюанси книги — і до грудня її було нарешті завершено. Для мене був нестерпним порожній дім на Мейпсбері, у якому тепер не було мами, і в останній місяць написання книги я майже переїхав до офісу «Дакворт» у приміщенні колишньої фабрики піаніно, хоча вечорами повертався на Мейпсбері, щоб повечеряти з татом і Ленні (Майкл, відчуваючи розвиток нового психозу після смерті мами, погодився, щоб ми відправили його до лікарні). Колін виділив мені маленьку кімнатку в «Дакворт», а оскільки тоді я мав величезну спокусу креслити чи копатися у щойно написаному тексті, ми домовилися, що завершивши аркуш, я просовуватиму його під двері. Від нього я черпав не лише критичну оцінку своєї книги, але й відчуття захисту й підтримки, зрештою майже дому, якого я так потребував.

До грудня уже написав книгу.[219] Передав Коліну останню сторінку, і саме був час повертатися до Нью-Йорка. Я взяв таксі й поїхав до аеропорту, цілком упевнений, що книгу завершено. Проте вже сидячи у машині раптом усвідомив, що проґавив дещо вкрай важливе — те, без чого зруйнується вся структура. Я квапливо про це написав, і розпочався період гарячкового написання приміток, який тривав два місяці. Епоха факсимільної передачі даних була ще далеко попереду, але станом на лютий 1973 року вже надіслав Коліну понад чотири сотні приміток кур’єрською поштою.

Колін підтримував зв’язок із Ленні і сповістив їй, що я «проводжу махінації» з рукописом і з Нью-Йорка бомбардую його примітками. Це спонукало тітоньку до суворого листа: «Не смій, не смій, не смій більше чіпати текст чи додавати примітки!».

Колін зауважив: «Усі примітки чудові, проте їхній сумарний обсяг мало не втричі перевищує обсяг самої книги. Вони просто поглинуть її». За його словами, я міг лишити тільки десяток із них.

«Добре, — відповів я. — Тільки їх оберете ви».

Але він заперечив (слушно): «Ні, обирати будете ви, тому що інакше мій вибір вам не сподобається, і ви будете сердитися».