Розділ «Подорожі»

Стів викладав у Гарварді, проте жив у центрі Нью-Йорка, тож ми були сусідами. Він мав чимало різнобічних зацікавлень і захоплень. Обожнював гуляти й володів величезним багажем знань про архітектуру Нью-Йорка й про те, який вигляд мало місто століття тому. (Лише людина, настільки ж сприйнятлива до архітектури, як він, представлятиме надсклепінні споруди у вигляді еволюційної метафори.) Він був надзвичайно музикальний: співав у хорі в Бостоні й обожнював Гілберта О’Саллівена[308]— гадаю, він напам’ять знав усі його твори. Одного разу, коли ми подалися в гості до приятеля на Лонг-Айленд, Стів три години ніжився у гарячій ванні, безперервно наспівуючи Гілберта О’Саллівена й жодного разу при цьому не повторився. Крім того, він знав величезну кількість пісень часів двох світових воєн.

Стів і його дружина Ронда були поривчасті у своїй щедрості, вони полюбляли влаштовувати вечірки на честь днів народження друзів. Стів пік торт за рецептом своєї матері й завжди присвячував імениннику вірш. У нього це виходило блискуче: одного року він створив прекрасну версію «Бурмоковта»,[309] а під час іншої вечірки зачитав таке:

На честь дня народження Олівера, 1997

В саговник закохавсь цей чоловік.

Та й байки він рекламувати б міг.

Король розмаїття,

Тобі довголіття!

Усе перевершив, що старина Фройд прорік.

Одноногий, з мігренню й сліпий на кольори

У капелюсі на Марсі прокинувсь.

Олівере Сакс,

Живеш ти на максимум!

А плаваєш так, що заздрять дельфіни.

З нагоди іншого дня народження, знаючи, що мені подобається періодична система, Стів і Ронда запропонували усім гостям одягтися як її елементи. Я досить погано запам’ятовую імена й обличчя, але ніколи не забуваю елементи. (Там був один чоловік, який прийшов на вечірку разом із моєю давньою подругою Керол Барнетт. Я не пам’ятаю, як його звали і не впізнав би його обличчя, та назавжди запам’ятав його як аргон). Стів був ксеноном — 54-м елементом, ще одним благородним газом.

Я нетерпляче прочитував Стівові щомісячні статті у «Нейчрл хісторі» й часто писав йому про теми, які він порушував. Ми обговорювали найрізноманітніші питання — від випадковостей у реакціях пацієнтів до нашої спільної пристрасті до музеїв (особливо старі музеї, де експонати представлені у шафках — ми обоє виступали за збереження дивовижного музею Мюттера у Філадельфії).

Також я мав пристрасть, коріння якої сягало часів мого захоплення біологією океану — глибше дізнаватися про примітивні нервові системи й поведінку, і у цьому Стів справив на мене значний вплив — він був для мене безперервним нагадуванням про те, що нічого у житті не має сенсу, якщо розглядати його поза еволюцією і випадком. Стів усе розглядав у контексті глибин еволюційного часу.

Його власне дослідження стосувалося еволюції земляних равликів на Бермудських і Нідерландських Антильських островах, і для нього багате розмаїття безхребетних навіть краще за хребетних ілюструвало масштаби винахідливості й майстерності природи у тому, щоб відшукувати нові способи застосування будь-якого роду структур і механізмів дуже ранньої стадії еволюції — він називав це «екзаптацією». Тож ми поділяли захоплення «нижчими» формами життя.

У 1993 році я писав Стіву про шляхи поєднання окремого й загального — у моєму випадку викладів історій хвороб із неврологією. Він відповів: «Я упродовж тривалого часу перебував у точно такій же напрузі, намагаючись угамувати своє захоплення окремими питаннями через есеї й інтерес до загального — через створення технічного письма. Робота про Берджес-Шейл мені настільки подобалася через те, що дала змогу їх об’єднати».

Він люб’язно погодився прочитати мій рукопис «Острова колірної сліпоти» і зробив це так ретельно, що врятував мене від низки помилок.

Нарешті, ми з ним поділяли інтерес до аутизму. З цього приводу він писав: «Мої причини для зацікавлення є почасти особистими. Мій син — аутист, і він чи не найкраще вміє миттю підраховувати день і дату за період упродовж тисячоліть. Твоя історія про близнюків-рахівників схвилювала мене найбільше з усього, що мені доводилося читати».