В усьому іншому останні п’ятнадцять років його життя були відносно спокійними. Він допомагав іншим, мав певну роль, певну самобутність, якої в нього не було вдома, і невеличке життя поза межами Ілон-хаусу — ходив на прогулянки околицями й обідав у Віллсден-Ґрін (на обід йому більше була до вподоби яєчня з шинкою, аніж легка кошерна їжа, яку подавали в Ілон-хаусі). Лілі і Ліз, дружина й донька Девіда, і надалі запрошували його до себе щоп’ятниці на вечерю. Тепер, коли будинок було продано, я, приїжджаючи до Лондона, зупинявся у готелі неподалік і в неділю запрошував Майкла до себе на пізній сніданок. А раз-другий він запрошував мене на свій обід, зображав господаря й оплачував рахунок, і це, вочевидь, приносило йому величезне задоволення.
Коли я до нього приїжджав, він завжди просив привезти сандвіч із копченим лососем і блок цигарок. Я з радістю приносив сандвіч (копчений лосось був і моєю улюбленою стравою), а щодо сигарет я відчував значно меншу радість: він тепер викурював одну за одною майже сотню цигарок на день (витрати на них «з’їдали» майже всю його грошову допомогу).[293]
Таке запекле куріння позначилося на здоров’ї Майкла, спричинивши у нього не лише кашель курця і бронхіт, але й, що серйозніше, аневризми багатьох артерій на ногах. У 2002 році сталося закупорювання однієї з підколінних артерій, що майже перекрило приплив крові до нижньої частини ноги — вона почала холонути, бліднути і, безсумнівно, боліти — ішемічний біль може бути дуже сильним. Однак Майкл узагалі не скаржився, і лише коли стало помітно, що він кульгає, його відправили до лікаря. На щастя, хірургам вдалося врятувати його ногу.
Хоча Майкл і говорив: «Я приречений!», голосно рокочучи про це усім і вся довкола, однак у звичайних побутових ситуаціях він майже не проявляв емоцій. Якось наш племінник Джонатан прийшов до Майкла разом із десятирічними синами-близнюками, і вони обоє скочили до свого двоюрідного діда, якого ніколи не бачили, почали лащитися до нього й осипати поцілунками. Майкл спершу заціпенів, потім розм’якнув, а після того вибухнув сміхом і заходився обіймати своїх двоюрідних онуків з таким теплом і щирістю, яких не проявляв (чи, мабуть, не відчував) багато років. Це надзвичайно зворушило Джонатана, який народився у 1950-ті і ніколи не бачив Майкла «нормальним».
У 2006 році аневризма на іншій Майкловій нозі знову спричинила закупорювання артерії, і він знову не скаржився, хоча прекрасно усвідомлював, чим це загрожує. Він загалом ще більше ослаб і розумів: якщо втратить ногу чи якщо у нього ще більше розвинеться бронхіт, в Ілон-хаусі не зможуть про нього піклуватися. Якщо таке трапиться, його доведеться перевезти до інтернату для літніх людей, де він не матиме жодної незалежності, індивідуальності чи ролі. Майкл вважав, що життя у таких обставинах буде безглуздим і нестерпним. Хотів би я знати, чи не волів він тоді померти.
Останній епізод Майклового життя відбувся у відділенні невідкладної допомоги: він чекав на операцію, яка, як він вважав, тепер точно позбавить його ноги. Майкл лежав на ношах, коли раптом підвівся, спершись на лікоть, сказав: «Я вийду перекурю», — і впав мертвий.
Наприкінці 1987 року я познайомився зі Стівеном Вілтширом, хлопчиком-аутистом з Англії. Мене вразили надзвичайно деталізовані архітектурні малюнки, які він почав створювати у шість років. Йому достатньо було на кілька секунд поглянути на складну споруду чи навіть на цілу міську панораму, щоб детально відтворити це з пам’яті. Тоді йому було тринадцять, і він вже видав книгу своїх робіт, хоча й досі був замкненим і фактично німим.
Мені було цікаво, що лежить в основі надзвичайної здатності Стівена миттєво «фіксувати» візуальну картинку й досконало її відтворювати; як влаштоване його мислення і як він бачить світ. Але насамперед мене цікавила його здатність до вираження емоцій і стосунків з іншими людьми. Аутисти зазвичай страшенно самотні, нездатні на побудову стосунків з іншими, не здатні осягати почуття і кути зору інших людей, неспроможні на почуття гумору, грайливість, спонтанні дії чи здатність до творення — просто «розумні автомати», якщо оперувати термінами Ганса Асперґера. Але навіть побіжний погляд на Стівена справив на мене значно тепліше враження.
Упродовж наступних кількох років я чимало часу провів зі Стівеном і його вчителькою та наставницею Марґарет Г’юсон. Опублікування малюнків принесло Стівену широке визнання, і він розпочав подорож з метою зображення будівель по всьому світу. Ми разом побували в Амстердамі, Москві, Каліфорнії та Аризоні.
Я спілкувався з рядом фахівців з аутизму, включно з Утою Фріт у Лондоні. Ми говорили переважно про Стівена й інших савантів,[294] але коли я пішов, вона запропонувала мені зустрітися з Темпл Ґрандін,[295] талановитим науковцем з високофункціональною формою аутизму,[296] яку в ті дні лише починали називати синдромом Асперґера. Фріт сказала, що Темпл — надзвичайна, до того ж досить несхожа на дітей-аутистів, яких я зустрічав у лікарнях і клініках, вона має звання доктора філософії у галузі поведінки тварин і написала автобіографію.[297] Зі слів Фріт, стає дедалі зрозуміліше, що аутизм не обов’язково означає вкрай низький інтелект і нездатність до спілкування. Є деякі аутисти, які, можливо, відстають у розвитку і дещо нездатні прочитувати соціальні моделі поведінки, але вони абсолютно дієздатні й, можливо, багато в чому є дуже обдарованими.
Я домовився з Темпл провести вихідні в її будинку в Колорадо. На мою думку, це могло стати цікавою приміткою до історії про Стівена, над написанням якої саме працював.
Темпл докладала всіх зусиль, щоб бути люб’язною, але все ж було помітно: вона не дуже розуміє, що може діятися в головах інших людей. Вона наголошувала на тому, що сама думає не мовними, а дуже конкретними візуальними одиницями. Темпл дуже співпереживала рогатій худобі і, за її міркуваннями, «дивилася з точки зору корови». Це, у поєднанні з блискучими інженерними здібностями, зробило її всесвітньо відомим фахівцем із розробки людянішого устаткування для великої рогатої худоби та інших тварин. Мене дуже зачепив її гострий розум і прагнення спілкуватися, що так відрізнялося від інертності і, як здавалося, байдужості до інших із боку Стівена. Коли вона обійняла мене на прощання, я зрозумів, що мушу написати про неї довгу історію.
За кілька тижнів після того, як я надіслав історію Темпл до «Нью-Йоркер», мені випала зустріч із Тіною Браун, новим редактором журналу, яка сказала мені: «Темпл стане американською героїнею». Виявилося, що вона мала рацію. Зараз Темпл є героїнею для чималої кількості людей з аутичної спільноти в усьому світі, нею захоплюються завдяки тому, що вона змусила всіх нас подивитися на аутизм і синдром Асперґера не стільки як на неврологічні відхилення, скільки як на інші способи буття з власними унікальними схильностями й потребами.
У ранніх книгах я змальовував пацієнтів, які намагаються вижити й адаптуватися (часто в оригінальний спосіб) до різноманітних неврологічних станів і «відхилень», але для Темпл і багатьох інших, про кого я написав у книзі «Антрополог на Марсі», їхні «стани» були основою життя і часто джерелом самобутності чи творчих здібностей. Я дав книзі підзаголовок «Сім парадоксальних історій», тому що усі їхні герої віднайшли чи створили неочікувані пристосування до своїх розладів, кожен із них мав різного роду обдарування, що компенсували ці відхилення.
* * *У 1991 році мені зателефонував чоловік (пишучи про нього в книзі «Антрополог на Марсі», я назвав його Вірджилом), який з дитинства був практично сліпим через ураження сітківки й катаракту. Тепер, у п’ятдесят років, він зібрався одружитися, і наречена спонукала його зробити операцію з видалення катаракти, — а що йому було втрачати? Вона сподівалася, що він почне нове життя зрячим.
Проте коли після операції зняли пов’язку, здивований крик («Я бачу!») не зірвався з уст Вірджила. Здавалося, що він просто байдуже, спантеличено дивиться попереду себе, не фокусуючись на хірургові, який стояв перед ним. Лише коли лікар заговорив — «Ну?» — на обличчі Вірджила відобразилося упізнавання. Він розумів, що голоси долинають від облич і хаос світла, тіні й руху, який він спостерігав, вочевидь, і є обличчям хірурга.
Досвід Вірджила був майже ідентичним до досвіду С. Б., пацієнта, випадок якого за тридцять років до того описав психолог Річард Ґреґорі, а я не одну годину обговорював із ним випадок Вірджила.
Ми з Річардом познайомилися в офісі Коліна Гейкрафта у 1972 році, коли він готував до друку не лише «Пробудження», а й книгу Ґреґорі «Ілюзія в природі й мистецтві». Він — здоровань, на голову вищий за мене, безпосередній, надмірний, сповнений енергії душею і тілом, у поєднанні з певною простодушністю і любов’ю до жартів, що спонукало мене уявляти його як великого, нестримного, веселого дванадцятирічного хлопчака. Мене полонили його ранні книги — «Око й мозок» та «Розумне око», що демонстрували невимушену, чарівну роботу могутнього, пристрасного розуму і типове поєднання грайливості та глибини. Стиль Ґреґорі можна було розпізнати так само легко, як і такт Брамса.
Ми обоє особливо цікавилися зоровою системою мозку й тим, як наша здатність до зорового розпізнавання може похитнутися внаслідок ураження чи хвороби, або ж як її можуть ввести в оману зорові ілюзії.[298] Він був твердо переконаний, що сприйняття — це не просто відтворення сенсорних даних з ока чи вуха, а що воно має бути «побудоване» мозком, і процес побудови передбачає взаємодію підсистем у мозку і постійне інформування пам’яттю, вірогідністю й очікуваннями.
Упродовж тривалої і плідної кар’єри Річард продемонстрував, що зорові ілюзії значною мірою дають змогу зрозуміти різного роду неврологічні функції. Центральне місце для нього посідала гра, інтелектуальна (він був запеклим дотепником) і як науковий метод. Він вважав, що мозок жонглює ідеями, і те, що ми називаємо сприйняттям, насправді є лише «сприйняттєвими припущеннями», які конструюються у мозку і якими він жонглює.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стрімголов. Історія одного життя» автора Сакс Олівер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Подорожі“ на сторінці 2. Приємного читання.