Розділ «Подорожі»

У певному сенсі вони всі були аматорами: самостійно вивчилися, мали власну мотивацію, не були у складі організацій, і часом мені здавалося, що вони живуть у погідному світі, свого роду Едемі, ще не розбурханому неспокоєм, не стривоженому майже вбивчим суперництвом, яким невдовзі позначиться світ, що все більше розвивається (подібні суперництва так яскраво зображені в оповіданні Герберта Веллса «Метелик»).

Ця мила, незатьмарена допрофесійна атмосфера, у якій панує радше відчуття пригоди й дива, аніж егоїзм і прагнення першості й слави, як мені здається, і досі зберігається десь-інде, у певних природних історичних товариствах, непомітне, проте важливе існування яких практично невідоме загалу. Одним із них є Американське птеридологічне товариство, яке щомісяця влаштовує збори й час від часу польові поїздки — різного роду «полювання на папороть».

У січні 2000 року, все ще розмірковуючи над тим, як завершити книгу «Дядько Вольфрам», я разом із ще двадцятьма членами птеридологічного товариства поїхали до Оахаки, де було представлено понад сім сотень різновидів папороті. Я не планував вести докладний щоденник, проте це було таке відчуття пригоди, таке розмаїття досвіду, що майже безперервно писав упродовж усієї десятиденної поїздки.[305]

Ступор щодо «Дядька Вольфрама» раптово зник посеред Оахаки, коли на міській площі я сів на маршрутний автобус, щоб їхати до готелю. Навпроти мене сидів чоловік, який курив сигару, і його дружина — вони спілкувалися швейцарським діалектом німецької мови. Поєднання цього автобуса й цієї мови раптово повернуло мене в 1946 рік, і я написав у «Щоденнику Оахаки»:

Війна щойно скінчилася, і батьки вирішили відвідати єдину «незіпсовану» європейську країну — Швейцарію. У «Швайцергофа» у Люцерні був великий, тихий електричний брогам, що безшумно і прекрасно їздив, відколи його виготовили сорок років тому. Раптом мене огортають напівприємні-напівболючі спогади про мене тринадцятирічного на порозі юності. Свіжість і гострота усіх тодішніх сприйняттів. І батьки — молоді, енергійні — їм усього по п’ятдесят.

Коли я повернувся до Нью-Йорка, мене ще навідували спогади про дитинство, і під час продовження роботи над «Дядьком Вольфрамом», особисте, здавалося, вплітається поміж історичним і хімічним — тож цей книжковий гібрид утворився з двох дуже різних історій і голосів, якось переплутаних між собою.

Дехто поділяв мою глибоку любов до природничої історії та історії науки, і такою людиною був Стівен Джей Ґулд.[306]

Я прочитав його «Онтогенез і філогенез» і чимало щомісячних статей у журналі «Нейчрл хісторі». Особливо мені припала до душі книга 1989 року «Дивовижне життя», яка сповнювала відчуттям цілковитої випадковості — доброго чи лихого — того, що може випасти на долю будь-якого виду тварин чи рослин, і величезної ролі, що в еволюції грає випадок. Він писав, що якби ми мали змогу «перезапустити» еволюцію, вона без жодного сумніву щоразу йшла б абсолютно іншим шляхом. Homo sapiens — результат конкретного поєднання обставин, що зрештою і породили нас. Він назвав це «щасливою випадковістю».

Мене так захопило Ґулдове бачення еволюції, що коли в одній англійській газеті запитали, яка книга справила на мене найбільше враження у 1990 році, я обрав «Дивовижне життя», його живе, яскраве відтворення надзвичайного спектру форм життя, що виникли під час «кембрійського вибуху» понад 500 мільйонів років тому (вони прекрасно збереглися у Берджес-Шейлі у Канадських скелястих горах), і скільки з них не витримали суперництва, не вистояли перед катастрофами чи просто лихою долею.

Стів прочитав цей крихітний відгук і надіслав мені примірник книги з розгорнутим дарчим написом, у якому окреслив її як «геологічну інтерпретацію» своєрідної випадковості, неусувної непередбачуваності, яку я змалював на прикладі своїх пацієнтів-постенцефалітиків. Я подякував йому, на що він відповів листом, який випромінював його особливу енергію, багатство почуттів і стилю. Починався лист так:

Шановний докторе Сакс!

Я був глибоко схвильований, отримавши Вашого листа. У житті заледве є більша насолода, аніж дізнатися, що інтелектуальний геній зі свого боку оцінив твою працю. Насправді я переконаний, що у певному загальному сенсі, але, очевидно, без жодних контактів, дехто з нас працює над спільною метою, закоріненою у ситуаційній теорії. Ваша робота над історіями хвороб, вочевидь, невіддільна від праці Едельмана в галузі неврології, теорії хаосу загалом, досліджень МакФерсона на тему Громадянської війни й моїх напрацювань з історії еволюції. Звісно, у випадковості як такій нічого нового немає. Навпаки, цю тему завжди розглядали як щось поза наукою («просто історія»), чи, що гірше, як сурогат, чи навіть наснажливу ідею для антинаукового спіритуалізму. Суть не в тому, щоб наголошувати на ситуаційності, а в тому, щоб визначати її як центральну тему істинної науки, заснованої на незвідності індивідуальності, не як щось, що протистоїть науці, проте як очікування того, що ми називаємо законом природи, і відповідно, як первинні дані самої науки.

Розглянувши ще кілька тем, він завершив так:

Цікаво, як, встановивши контакт із людиною, з якою мріяв познайомитися роками, скрізь починаєш вбачати теми, які хотів би з нею обговорити.

Щиро

Стівен Джей Ґулд

Насправді ми зустрілися лише кілька років тому, коли телевізійний журналіст із Голландії запросив нас для низки інтерв’ю. Коли продюсер поцікавився, чи знайомий я зі Стівом, то відповів: «Ми ніколи не зустрічалися, проте листувалися. Однак я думаю про нього як про брата».

Стів своєю чергою написав: «Я страшенно хочу побачити Олівера Сакса. Він мені немов брат, хоча ми ніколи й не зустрічалися».

Усього нас було шестеро: Фрімен Дайсон, Стівен Тулмін, Деніел Деннетт, Руперт Шелдрейк, Стів і я. Нас усіх інтерв’ювали окремо, і потім, через кілька місяців, ми прибули до Амстердама, де нас поселили в різних готелях. Жоден із нас ще не зустрічався з іншими, і була надія, що коли ми зберемося усі разом, трапиться якийсь чудовий (і, можливо, бурхливий) спалах. Тринадцятигодинне телевізійне шоу «Щаслива випадковість» мало величезний успіх у Нідерландах, а його запис, оформлений у книгу, став бестселером.

Стів на це шоу відреагував у характерній пустотливій манері. Він написав: «Мене вразило, що нашу голландську серію передач так добре сприйняли. Безперечно, мені надзвичайно сподобалася зустріч з усіма вами, та я сумніваюся, що міг би проводити цілі години перед телевізором, спостерігаючи за бесідою групи товаришів, яких у наші дні персональних комп’ютерів характеризують як померлих білих європейців».[307]