Розділ «НАПОЛЕОН»

- Даю слово Геркулеса!

З того часу Богдан взяв шефство над Танею i коли було лячно, дiвча вже трималося не за мою, а за його руку. Згодом Тетянка ще бiльше прив'язалася до Богдана, усюди за ним ходила хвостиком, дiлилася iграшками, бутербродами i навiть попросила вчительку перевести її в 1-Б, клас свого героя. Зворушлива дитяча дружба розчулювала, але й бентежила, насторожувала. Якщо сьогоднi дiвчинка вiдчуває себе у безпецi лише в присутностi «сильного чоловiчого плеча», що буде далi? Чи зможе вона самостiйно долати страхи та труднощi, чи завжди й усюди чекатиме на рятiвника?

Якось Богдан не змiг прийти на заняття - поїхав до бабусi. Таня вiдмовилась брати участь у наших iграх, сидiла в кутку, стиснувши губи й вперто намотувала на пальчик жмут волосся. За сюжетом ми розгубилися в темному лiсi: розбiглися у рiзнi кiнцi кiмнати й вимкнули свiтло. Завдання - зiбратися разом, знайти одне одного лише за допомогою лiхтарикiв, перемовлятися не можна. Нарештi пiсля дитячих пискiв, зойкiв, смiшкiв i мого шикання ми зiбралися до купи, перерахувалися i зрозумiли, що не вистачає Тетянки. Її лiхтарик не свiтився, на iм'я дiвчинка теж не озивалася. Я вже потягнулася до вимикача, аж раптом озвався Iванко: «А давайте одночасно включимо лiхтарi i будемо свiтити разом, нiби великим прожектором, так Таню i знайдемо!» I дiйсно, ми знайшли її. Дiвчинка сидiла в своєму кутку, пiдiбгавши ноги й тихо схлипуючи. Дивно, як ми ранiше не почули цього звуку. Iванко кинувся, було, до неї.

- Стiй, - кажу, - Тетянко, iди до нас, на свiтло.

- Заберiть мене.

- Нi, йди сама, ти зможеш, давай, ми чекаємо на тебе.

- Я боюсь, я не зможу!

- А ти спробуй, ми тобi посвiтимо!

- Таню, давай! - хтось iз-за спини.

- Таню, а ти розженись - i швидко до нас! - ще один радник.

- Та-ня! Та-ня!! Та-ня!! - спочатку один голос, два, далi - хором.

Дивлюся, Таня встає, спочатку стиха, потiм, набираючи ходу, бiжить до нас. Усi в захватi: смiються, обнiмаються, стрибають - купа мала.

- Гуртом i батька легше бити! - раптом заявляє Iван, - це мене… теє… тато навчив.

На останню зустрiч ми зiбралися в моєму кабiнетi, сидiли на килимi, дiлилися враженнями. Кожна розповiдь - це було обов'язковою умовою - завершувалася словами «я здолав свiй страх». А ще ми його з'їли. Саме так. Iринчина мама спекла величезний торт «Наполеон»: чорнiший за темряву, i такий смачний - пальчики оближеш. З'їли до останньої крихти. «Так йому й треба!» - пiдсумував Богдан.

Р. S. «Гуртом i батька легше бити!» - це прислiв'я, вигукнуте малим Iванком в розпалi почуттiв, стало для мене основним правилом групової психотерапiї.