Розділ 8. БІОСФЕРА, НООСФЕРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

В. І. Вернадський народився в Петербурзі в 1863 p., всього через два роки після скасування кріпосного права в Росії, у родині професора політичної економії, яскравого представника російської ліберальної інтелігенції минулого століття. Через п'ять років родина Вернадських переїхала в Харків, де на формування особистості Вернадського вплинув його двоюрідний дядько – Є. М. Короленко, офіцер у відставці, що захоплювався науково-філософськими пошуками. Найбільше його цікавили проблеми, пов'язані з життям кожної людини і людства в цілому. Цілком імовірно, що деякі думки Є. М. Короленка, деякі з питань, поставлені ним, збереглися в пам'яті Вернадського і усвідомлено чи неусвідомлено вплинули на його наукову творчість.

Петербурзька класична гімназія, де з третього класу вчився Вернадський, була однією з кращих у Росії. Тут добре викладалися іноземні мови, історія, філософія. Надалі Вернадський самостійно вивчив кілька європейських мов. Він читав літературу, переважно наукову, на п'ятнадцятьох мовах, а деякі свої статті писав по-французькому, по-англійському і по-німецькому. Інтерес до історії та філософії вчений зберіг на все життя.

Потім Вернадський вступив до фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де серед професорів знаходилися світила російської науки: Менделєєв, Бекетов, Сєченов, Бутлеров. Однак найбільший вплив на Вернадського, безсумнівно, зробив Докучаєв, що викладав в університеті мінералогію. Молодий учений неодноразово брав участь в експедиціях з вивчення ґрунтів Нижегородської губернії під керівництвом Докучаєва. Але сфера наукових інтересів Вернадського не обмежувалася мінералогією. Він досяг видатних результатів також у геології, кристалографії.

У той же час Вернадський щиро захопився вченням Льва Толстого і поділяв багато його сумнівів. Однак Толстой не вірив у те, що наука здатна задовольнити прагнення людини знайти "сенс життя", примиритися з неминучістю смерті, обґрунтувати високі моральні принципи. Навряд чи подібні ідеї були близькі Вернадському. На відміну від Толстого він усе своє життя зберігав віру в наукове знання і прагнув знайти відповідь на безліч питань буття на основі логічного аналізу фактів, достовірних відомостей про світ і людину.

У 1885 р. Вернадський став хранителем Мінералогічного кабінету Московського університету. Працюючи на цьому місці, учений багато їздить, працює в хімічних і кристалографічних лабораторіях, здійснює геологічні експедиції. У 1897 р. Вернадський захищає докторську дисертацію і стає професором Московського університету. У 1906 р. його обирають членом Державної ради від Московського університету. Два роки по тому він – екстраординарний академік. З ініціативи і під головуванням Вернадського в 1915 р. створено комісію з вивчення природних продуктивних сил Росії при Академії наук. Наприкінці 1921 р. Вернадський заснував у Москві Радієвий інститут і був призначений його директором. У 1926 р. виходить його знаменита робота "Біосфера", після чого він пише масу досліджень про природні води, кругообіг речовин і гази Землі, про космічний пил, геометрію, проблему часу в сучасній науці. Але головною для нього залишається тема біосфери – сфери життя і геохімічної діяльності живої речовини.

Доживши до глибокої старості, Вернадський помер у Москві всього за кілька місяців до переможного завершення Великої Вітчизняної війни. Йому довелося пережити три революції в Росії і дві світові війни. На його вік випали і не менш революційні відкриття в науці.

Але найважливіше те, що для Вернадського наука була засобом пізнання природи. Він блискуче знав добрий десяток наук, але вивчав природу, що незмірно складніша всіх наук, разом узятих. Він міркував і над природними об'єктами, і над їхніми взаємозв'язками. Як і багато натуралістів, що домоглися видатних успіхів у спеціальних галузях, Вернадський прийшов до своїх філософських побудов на схилі років, бачачи в них природне узагальнення фундаментальних принципів, що лежать в основі світобудови. Але навіть серед корифеїв природознавства він виділяється не тільки новаторством і глибиною ідей, але і їхньою разючою сучасністю.

І в центрі цього новаторства – відродження давньої ідеї про центральну роль людини, її розуму у цілому Всесвіті. Значущість її для нашої цивілізації довгий час недооцінювалася. І головна причина цього, як не парадоксально, полягала, очевидно, в самих успіхах класичної науки, що увінчалися створенням А. Ейнштейном у 1916 р. загальної теорії відносності. Сп'янілі від небачених досягнень, більшість учених традиційно бачили в людині всього лише талановитого споглядальника природи, здатного розкрити її таємниці і вдосталь задовольнити спрагу пізнання. А Вернадський пророчо побачив у людині вмілого творця природи, покликаного, зрештою, зайняти місце біля самого штурвала еволюції.

Незважаючи на всю геніальність і неймовірну працездатність Вернадському потрібні були десятиліття, щоб перекинути надійний міст над прірвою, що відокремлює природознавство від історії, яку створюють самі люди. І міст цей полягав у ключовій ідеї, що перехід виниклої на Землі біосфери в ноосферу, тобто царство розуму, не локальний епізод "на задвірках" безкрайнього Всесвіту, а закономірний і неминучий етап розвитку матерії, етап природно-історичний. "Ми тільки починаємо усвідомлювати нездоланну могутність вільної наукової думки, найбільшої творчої сили Homo Sapiens, людської вільної особистості, найбільшого нам відомого прояву її космічної сили, царство якої попереду",– писав Вернадський.

8.1. Філософські підходи до природознавства

Центральна ідея, що проходить через усю творчість Вернадського, – це єдність біосфери і людства. У працях з природознавства видатний учений розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Широке коло питань, яких торкався Вернадський у своїх роботах. Але скрізь він намагався знайти те головне, що, на його думку, стосується будови навколишнього простору в "глобальному масштабі". З усього окремого він намагався виділити те загальне, що прояснювало б картину світу, у центрі якого знаходиться людський розум. Розглянемо, які філософські думки зустрічаються в природничонаукових роботах ученого.

При вивченні Вернадським "кісткової речовини", кристалів і мінералів, він зумів уловити цілісність, але неоднорідність світу (простору). Він виходив не із загальних міркувань, а осмислював конкретні наукові дані кристалографії. Вернадський вважав, що кристал – це особливе активне середовище, особлива форма простору. Іншими словами: немає однорідного простору світу (загального ефіру), а є безліч його форм, станів. Кристал – один зі станів, для якого характерна неоднорідність фізичних властивостей у різних напрямках.

Точно так само Вернадський намагався побачити історичну роль мінералів. Він вважав мінерали залишками тих хімічних реакцій, що відбувалися в різних точках земної кулі; ці реакції відбуваються відповідно до відомих законів і швидше за все знаходяться в тісному зв'язку із загальними змінами, яких зазнає Земля як планета. Вернадський намагався пов'язати ці різні фазиси розвитку Землі із загальними законами небесної механіки. На підставі цих скупих даних у вигляді осколків різних елементів він пробує зрозуміти розвиток планети і космосу.

Погляд натураліста проникав у глибини речовини, виявляв у явищах видимого світу приховані відповідності, викликані взаємодією атомів. Радіоактивні елементи, сила атомної енергії, на думку Вернадського, визначають особливості поведінки речовини земної кори в глибоких горизонтах. А на поверхні планети вирішальну роль у геохімічних процесах відіграють живі організми й енергія Сонця. Земна кора, кам'яний покрив планети, має порівняно невелику потужність – у середньому близько тридцяти кілометрів (що це в порівнянні з діаметром Землі – більше дванадцяти тисяч кілометрів!). Однак саме тут, у земній корі, здійснюються могутні кругообіги речовини, що направляються і рухаються, з одного боку (з поверхні планети), променистою енергією Сонця, з іншого (з глибин) – енергією радіоактивного розпаду атомів.

Живі істоти затримують частину сонячної енергії, що досягає поверхні планети. Земні рослини ніби всмоктують сонячні промені, переробляючи в процесі фотосинтезу променисту енергію в енергію синтезу складних органічних сполук.

Вернадський побачив живі організми у новому світлі – як особливу геохімічну силу. Мислителі минулого часом порівнювали живих істот із плівкою, що покриває земну кулю, подібно до плісняви, що обволікає круглий плід. Підкреслювалася "паразитична" роль життя, що харчується соками чудового космічного плоду, названого Землею.

У дійсності роль життя на Землі інша, стверджував Вернадський. Деяка частина хімічних елементів планети знаходиться в стані розсіювання. Для них фактично не має значення молекулярна енергія зв'язку. На перше місце в них виходить атомна енергія. Але головна маса елементів земної кори концентрується у вигляді родовищ корисних копалин, потужних пластів і рудних тіл. Виходить, існують якісь сили, що визначають нагромадження хімічних елементів і протидіють їх розсіюванню. Одна з головних сил такого роду, на думку Вернадського, – живі істоти.

Вакуум за життя Вернадського розуміли переважно як відсутність у даному об'ємі яких-небудь часток (атомів, молекул, іонів газу). Однак Вернадський вважав, що вакуум – це не порожнеча з температурою абсолютного нуля, це активна область максимальної енергії доступного нам Космосу. Тобто порожнечі немає. Під ці міркування підходить гіпотеза, що припускає спонтанне народження атомів у космічному вакуумі. Вона добре пояснює деякі природні явища, але вимагає відмови від закону збереження енергії (точніше, мізерних за величиною відхилень від закону). Однак ніхто не заважає припустити, що ця енергія, зосереджена у вакуумі, має принципово іншу природу. З цих позицій дуже своєчасно звучать слова Вернадського: "Про ці простори з розсіяними атомами і молекулами правильніше мислити не як про матеріальну порожнечу "вакууму", але як про концентрацію своєрідної енергії, яка у розсіяному вигляді містить колосальні запаси матерії й енергії..."

З початку XX ст. стало переважати поняття про єдиний і неподільний простір-час. Але якщо простір і час – частини єдиного цілого, то не можна робити наукові висновки про час, не звертаючи уваги на простір. Усі особливості простору так чи інакше відбиваються в часі. Нарешті, виникає питання: чи охоплює простір-час усю наукову реальність? Чи є явища поза простором-часом?