Розділ 10. ЕВОЛЮЦІЙНА МЕДИЦИНА

Причина хвороб – шкідливі фактори, що може бути очевидніше? Ця ідея визначає стратегію профілактики і лікування хвороб, на ній будують усі медичні теорії. З розвитком медицини лише уточнювався характер зла і тактика боротьби з ним. За давніх часів шамани захищали здорових від злих сил і виганяли їх із хворих заклинаннями і ритуальними танцями. Зараз, усвідомивши роль мікробів в інфекційних хворобах, лікарі захищають людей від контакту з "заразою", а при захворюванні намагаються убити мікробів хіміопрепаратами.

Уявлення про хворобу як про результат випадкового зіткнення організму з шкідливим агентом визначило те, що способи лікування шукають емпірично. Правильність такого підходу, здавалося б, підтверджується успіхами практичної медицини: давно немає епідемій чуми і холери, що забирали сотні тисяч життів; деякі раніше невиліковні хвороби стали виліковні; фізичні й хімічні методи аналізу відкрили нові можливості діагностики і лікування; успіхи трансплантологи вражають уяву. Начебто все в порядку, що тут теоретизувати? Але багато чого свідчить про те, що медицина зараз перебуває в стані кризи. Навіть у такому давньому розділі медицини, як лікування ран, хірургія зайшла в тупик, і сьогодні в практику вводять препарати, від яких відмовилися багато років тому. Лікарі знову звертаються до рецептів тисячолітньої давнини, намагаючись знайти засоби для більш ефективного лікування. Успішно конкурують з офіційною медициною знахарі, екстрасенси і чаклуни.

Стає очевидним, що медицина вичерпала можливості емпіричного розвитку і не зможе уникнути шляху, по якому йшли інші науки. Цей шлях лежить через нову теорію. У медицині – через нову теорію хвороби (С. С. Фейгельман). У фізиків і біологів є принципова різниця в підході до явищ. Фізики задають собі питання чому? Питання "навіщо" – навіщо камінь твердий, а вода рідка? навіщо світить Сонце? – у кращому випадку не мають сенсу. Інша справа – біологія. Тут питання "навіщо в живої істоти сформувалася та чи інша властивість?" не тільки правочинне, але й необхідне, тому що допомагає проникнути в суть явища. Адже еволюція відбирає ті властивості, що корисні для виду і допомагають йому вижити.

Незважаючи на безліч медичних теорій, жодна з них не розкриває біологічної сутності хвороб, тобто не відповідає на запитання "навіщо природа зберегла таку властивість організмів – здатність хворіти?". Медики-еволюціоністи вважають, що хвороба – це форма пристосування організму до шкідливих факторів середовища життя. На їхню думку, в процесі еволюції в організмі розвиваються механізми адаптації до шкідливих впливів. Природа постійно випробовує їх на міцність, і якщо вони слабкі, то організм гине. Тому хвороби – засіб добору найбільш пристосованих і рушій біологічного прогресу. Такий підхід виявився для медицини зовсім безплідним, адже виходить, що лікування хвороб перешкоджає удосконалюванню виду, а лікар, що допомагає хворому, прирікає на страждання його нащадків. Крім того, ця точка зору принижує можливості еволюції.

Для сприйняття впливів навколишнього середовища, у тому числі патогенних, в організмі є рецептори. У деяких випадках це специфічні молекули, іноді – клітини, буває – цілі органи. У ході еволюції видові досить було б утратити, наприклад, рецептори для взаємодії з мікробами, і інфекційні хвороби не виникали б. Організмові не довелося б купувати частину здоров'я ціною хвороб, виробляючи імунітет, та й сама імунна система була б не потрібна. Невже природа, зумівши створити живе з неживого і з найпростішого живого – людину, не додумалася до такого очевидного рішення, щоб запобігти стражданням і масовій загибелі своїх творінь від інфекційних хвороб? Очевидно, існує тільки одна відповідь на це питання: усі рецептори, властиві для даного виду, необхідні для нормального існування, а самі хвороботворні мікроби навіщось потрібні організмові.

Так можна договоритися до того, що й цеглина, яка падає на голову людині та "взаємодіє" у такий спосіб з її організмом, – умова, необхідна для нормального існування! Справа, однак, у тому, що корисність або шкідливість зовнішніх впливів залежить від їхньої кількісної відповідності потребам організму. Світло, необхідне нам, щоб бачити, може й засліпити, якщо його занадто багато. Так і тиск на черепну коробку, створюваний цеглиною, занадто сильно перевищує одну атмосферу, необхідну для нормального життя. Але і взагалі без зовнішнього тиску, у вакуумі, організм не виживе.

Прийнято вважати, що хвороба – результат нападу мікробів на макроорганізм. Що їм потрібно? Тепло, поживне середовище. Усе це вони одержують. Але парадокс у тому, що, перемігши, тобто вбивши господаря, переможці гинуть разом з переможеним, – тому що необхідні їм умови підтримує тільки живий організм. Навіщо їм така перемога? Отже, ні хвороба – боротьба організму з мікробами, у якій багато "агресорів" гине, ні сама перемога в цій боротьбі мікробам не потрібні. Макроорганізмам, і це кожен знає по собі, від хвороб теж одні муки.

Так навіщо ж потрібні хвороби? Навіщо еволюція закріпила в нашому генофонді здатність реагувати на мікроорганізми, трафаретні форми деяких хвороб, характерні клінічні симптоми, схеми видужання? Якщо залишити осторонь такі емоційні поняття, як страждання, боротьба, перемога, то доведеться визнати, що взаємодія з хвороботворними мікробами макроорганізмам необхідна. Інакше в них уже виробилася б толерантність (байдужість) до них, як вона виробилася в наших організмах до багатьох мікробів, які уражають звірів, птахів, рослини.

Негативні результати взаємодії, що ми зауважуємо і називаємо хворобою, – тільки поверхнева, видима частина явища. Головна ж – потреба організму в "мікробних речовинах". Відповідно до концепції, що знаходить усе більше підтверджень, деякі клітинні органели, наприклад мітохондрії, виникли в результаті симбіозу мікробів з клітиною і їхньої трансформації.

Так це чи ні, але клітині, очевидно, потрібні речовини мікробного походження (мова йде не про відомих усім симбіонтів, наприклад з кишечника, а про збудників інфекційних хвороб). Ті з речовин, які не може синтезувати сам організм, подібно до незамінних амінокислот і вітамінів, йому доводиться добувати ззовні, запрошуючи мікробів пожити за свій рахунок. Як він міг би це зробити? Багато процесів в організмі регулюються за допомогою пари протилежно діючих механізмів. Такі збудження і гальмування нервових процесів, симпатичне і парасимпатичне керування вегетативними функціями – можна навести багато прикладів.

Імовірно, крім імунологічних механізмів, спрямованих на знищення мікробів, є система, що стимулює їхнє розмноження. Коли виникає необхідність у "мікробних вітамінах", ця система активізується і підтримує репродукцію збудників, а імунна система стежить, щоб їх не стало занадто багато. Баланс порушується – починається хвороба.

Очевидно, стимулююча система, як і імунна, специфічна. Вона з'ясовує, якої саме речовини не вистачає, і сприяє розмноженню відповідного мікроба. Є факти, які підтверджують, що стимулююча система – реальність. У здорових людей сироватка крові придушує ріст багатьох патогенних мікробів. Однак бувають випадки, коли сироватка не тільки не бактерицидна, але й сприяє розмноженню мікрофлори. Саме в цих випадках можна спробувати біохімічно визначити ті фактори, за допомогою яких організм "викликає мікробів на себе".

Отже, відповідно до викладеної гіпотези, інфекційні хвороби розвиваються зовсім не через агресивність мікробів. Ініціює взаємодію з ними сам макроорганізм, а захворювання – результат недосконалості або поломки систем, що регулюють відносини індивідуума з мікробом. Звідси не тільки випливає теоретичний висновок про закономірність хвороб і їхнього зв'язку з необхідними процесами життєдіяльності, але й відкриваються нові можливості для медичної практики.

Треба б навчитися поряд з активністю імунітету вимірювати активність стимулюючої системи. Тоді можна буде прогнозувати ризик занедужати тією чи іншою інфекційною хворобою. Це дозволило б захищати людину цілеспрямовано, робити їй щеплення не "списком", а тільки ті, що необхідні. Скількох ускладнень, що виникають за тотальною вакцинацією, можна було б уникнути! Якщо гіпотеза правильна, самі щеплення могли б стати непотрібними. Активність стимулюючої системи можна було б знизити, постачаючи організм необхідними "мікробними вітамінами" у вигляді аптечних препаратів. Можна уявити собі й інші підбадьорливі перспективи. Але вони так і залишаться перспективами, поки гіпотеза не перевірена незалежними дослідниками.