Розділ 13. БІОЕТИКА

13.1. "Лікар-термінатор" і проблеми деонтології

Про лікаря Джека Кеворкяна зі штату Мічиган в Україні дещо писали, щось говорили, але дуже мало конкретного. Тим часом людина ця у своєму роді видатна – "доктор Смерть", як прозвали його в Америці. Кеворкян пропонує заснувати нову медичну спеціальність. По-англійському вона звучить як "obituary doctor". На українську перекласти це досить важко, тому що язик не повертається сказати "лікар для похорону". Медик, що допомагає безнадійним пацієнтам покінчити життя самогубством щонайлегшим способом. Лікар-термінатор?

На думку Кеворкяна, уся територія Сполучених Штатів повинна бути поділена на зони, що обслуговуються дільничними лікарями-термінаторами. Наприклад, рідний штат Мічиган він пропонує поділити на 11 таких зон. У кожній зоні будуть працювати п'ять лікарів-термінаторів. Троє з них вирішують у кожному конкретному випадку, чи виправдане їхнє втручання. У разі позитивного рішення інші двоє їхніх колег виконують вирок. Точніше, вони спостерігають за правильністю дій безпосереднього виконавця у фельдшерському чині, який власне й обслуговує пацієнта. Заявку на допомогу фахівців-термінаторів подає лікуючий лікар, зрозуміло, на прохання пацієнта. Але ні в якому разі не сам пацієнт. Щоб не було випадків "самолікування". Якщо пацієнт перед і під час процедури виявляє хоч найменше вагання, захід негайно зупиняють, а пацієнта вносять у спеціальний чорний список – ніколи більше послугу подібного роду йому не зроблять.

Ось такий план у доктора Кеворкяна. Усі тринадцять американських лікарів-психіатрів, яких попросили висловитися з цього приводу, висловили подив, презирство, обурення. А один військово-морський лікар сказав: "Не виключено, що в нього просто серйозний дефіцит літію в організмі" (тобто він не цілком нормальний).

Тим часом на рахунку доктора Кеворкяна більше п'ятнадцяти пацієнтів (у переважній більшості – жінок), яким він допоміг піти з життя (за деякими даними таких людей вже більше ста). Усі пацієнти Кеворкяна були неліковно хворими людьми. Практикував він протягом двох з половиною років, поки в 1992 р. законодавчі збори штату Мічиган не прийняли спеціальний закон, що забороняє йому асистувати самогубцям. Доти ні влада штату, ні громадськість не могли йому перешкодити, тому що США, як відомо, правова держава. У 1999 р. доктор Кеворкян був засуджений судом присяжних. Рішення пацієнта накласти на себе руки Кеворкян фіксував на відеокамеру в присутності родичів пацієнта і свідків. При цьому щоразу він пропонував пацієнту висловити особисто бажання вмерти, причому викласти прохання допомогти йому піти з життя простими словами, що виключають подвійне тлумачення. Потім пацієнту пропонувалися на вибір два способи піти з життя. Дещо модифікований метод лікаря Менгеле – за допомогою чадного газу, а також трохи кращий, з погляду доктора Кеворкяна, метод – з використанням приладу його власного винаходу "мерситрона". "Мерситрон", українською "співчутливий", являє собою штатив з трьома крапельницями. В одній з них міститься сильне снодійне з групи барбітуратів. У другій – речовина, що паралізує м'язи, у тому числі діафрагми і грудної клітки, і зупиняє дихання пацієнта. У третій – хлорид калію, що зупиняє серце. Усе це по трубочках надходить у вену пацієнта, якщо він – пацієнт, а не лікар, – поверне краник.

Доктор Кеворкян жодного разу не взяв зі своїх пацієнтів грошей. Хоча деякі родичі пацієнтів переказували на його окремий рахунок солідні суми грошей. З цих грошей Кеворкян на себе не витратив ні цента – вони призначені на втілення його вищезгаданого плану в життя, коли влада нарешті зрозуміє, яку "дурну помилку вона зробила", заборонивши йому практикувати. Сам Джек Кеворкян говорить, що переворот у ньому, після якого він і розпочав свою нинішню діяльність, відбувся в 1986 p., після повернення з Нідерландів – єдиної країни у світі, де лікарям дозволено проводити евтаназію невиліковно хворих на прохання останніх.

Існує така наука – деонтологія. Вважають, що початок їй поклав Гіппократ своїм знаменитим: "Не зашкодь". Хоча зрозуміло, що джерела деонтології губляться в глибині століть, тому що вона стосується медичної етики, моральних норм для того, хто лікує. Співвітчизник Кеворкяна юрист-деонтолог з Бостонського університету Джордж Аннас вважає, що "лікар Смерть" створив прецедент. Тепер будь-який американець, що побажав убити дюжину жінок, може нічого не побоюватися, якщо в нього є диплом лікаря. Зрозуміти Аннаса можна. До того ж в американському суспільстві більшість поділяє його обурення. Але це, так би мовити, теоретична деонтологія. А є ще й практична. Це – саме життя, наше з вами повсякденне життя.

Будь-який лікар-практик, напевно, стикався з драматичними ситуаціями, коли смерть дійсно здавалася найкращим виходом для хворого. Підкреслимо: здавалася. Тому що тут категоричним твердженням немає місця. Прихильники права людини на медичну допомогу у разі добровільної смерті звичайно наводять конкретні приклади з медичної практики. Наприклад, життя старої жінки, невиліковно хворої на рак легень, підтримується за допомогою апаратури штучного кровообігу і примусової вентиляції легень. Але рухи манжети, накладеної ш на груди, ламають тендітні ребра жінки.

Наведемо статистичні дані Асоціації американських лікарень. У лікарнях США щодня вмирає шість тисяч чоловік. 70% з них ідуть з життя добровільно, попросивши лікуючого лікаря відключити систему життєзабезпечення або дати смертельну дозу ліків. І лікарі виконують їхні прохання. Важко повірити, але так пишуть американські газети. Говорять, що ніхто не любить життя так, як людина, що зважилася на самогубство. Вона і вирішує покінчити із собою, тому що любить той спосіб життя, якого позбавилася назавжди, – принаймні, вона так думає. Напевно, так воно і є.

13.2. Юридичні проблеми біоетики

Улітку 1985 р. в невеликому американському містечку Морріс Плейнс, що в штаті Нью-Джерсі, у віці 31 року померла від пневмонії Карен Квінлан. Більше десяти років пролежала вона в лікарні, згорнувшись калачиком, нічого не бачачи і не чуючи, не вимовляючи жодного слова. В останній день її народження, у квітні, у лікарню надійшли тисячі адресованих їй вітальних листівок. Але вона так і не довідалася, що звістка про неї облетіла увесь світ, що її доля стала темою книги і кінофільму.

До двадцятилітнього віку Карен жила звичайним, нічим не примітним житіям. Ніхто точно не знає, що передувало трагічній події 14 квітня 1975 p. Відомо тільки, що в неї були якісь неприємності на роботі й одночасно непорозуміння з молодим чоловіком. Так чи інакше, увечері вона прийняла досить велику дозу транквілізатора, після чого, зустрівшися з друзями в барі, випила кілька чарок джину з тоніком. Там же вона знепритомніла. Друзі викликали швидку допомогу. Карен дали кисень, потім перевели її на апарат примусової вентиляції легень. Але свідомість до неї так і не повернулася. Діагноз говорив: необоротне ушкодження кори головного мозку. Три місяці дівчина знаходилася в стані коми. Надії на відновлення свідомості вже не було, і батьки звернулися до лікарів з проханням відключити апарат. Переконані католики, вони просили "дозволити її душі спокійно відлетіти на небо". Але лікарі відмовилися це зробити, і батьки за підтримки місцевого священика звернулися в суд.

Доти жоден суд у США ще не стикався з подібною справою. Процес привернув увагу всього світу. Усім було ясно, що мова йде не стільки про долю Карен Квінлан, скільки про пекучу юридичну й етичну проблему, – про те, хто має право розпоряджатися тілом хворих, у яких загинув мозок.

Зараз існують національні і міжнародні організації, що постачають хірургів-трансплантологів органами, взятими в людей, що загинули, наприклад, відрізних нещасних випадків. У той же час уся ця діяльність до останнього часу не мала легальної основи. В Англії, наприклад, не існує юридичного визначення смерті. У Франції до 1976 р. на взяття органів померлих була потрібна згода родичів; тепер закон дозволяє брати органи без згоди родини, але в дійсності лікарі все-таки звичайно запитують родичів, чи не заперечував померлий, коли був живий, проти посмертного використання його органів. А у ФРН одержання трансплантологом згоди родини на видалення органа суворо обов'язкове.

Але повернімося до справи Карен Квінлан. Адвокат її батьків заявив тоді в суді, що Карен має конституційне право вмерти, що "жорстоко і несправедливо підтримувати її існування після того, як усяка надія на гідне і повнокровне земне життя втрачена". У першій інстанції позов батьків Карен не було задовільнено. Але вони не здалися і звернулися до Верховного суду штату, що визнав їхнє прохання законним. Ухвала суду закінчувалася словами: "Ніякі інтереси держави не можуть змусити Карен терпіти нестерпні муки". Апарат штучного дихання відключили. Але Карен Квінлан, на превеликий подив лікарів, продовжувала дихати. Так почалося її десятилітнє "життя" без свідомості. Щодня Карен відвідував її названий батько, службовець місцевої фармацевтичної фірми. У палаті завжди було включено радіо, а час від часу батьки вмикали магнітофон, тому що Карен, як їм здавалося, усе-таки начебто прислухалася до музики. Коли Карен померла, мати, підтримуючи її схудле тіло (дівчина в той момент важила всього 24 кг), мовила: "Вона померла з гідністю"...

Історія Карен Квінлан породила цілу хвилю законодавчих актів, що являли собою спроби якось регулювати відносини хворих, їхніх родичів і лікарів у подібних випадках. Зараз 34 американські штати прийняли закони, що передбачають право хворого, який усвідомлює своє становище, відмовитися від лікування, особливо пов'язаного із заподіянням йому болю.

Ну, а якщо хворий не усвідомлює, що з ним відбувається? Тут, як і раніше, існує "юридичний вакуум". Якщо є згода родичів, лікарі нерідко йдуть на припинення реанімаційних заходів, хоча досить часто це закінчується гучними процесами в судах. Бувають і протилежні ситуації, як в описаному випадку. Карен Квінлан немає, але проблема залишається невирішеною...

13.3. Що таке смерть?

Чи є життя за... життям? Напевно, поки існує людство, воно буде ставити собі це питання знову і знову. Віруючі різних конфесій, атеїсти, просто обивателі по-різному відповідають на нього.